Читати книгу - "Мій крилатий Морті, YanaGata"

Цього разу було тихо. Вода плескала об каміння, і хмари тягнулись по небу, ніби хтось їх малював. Морті сів на край дерев’яного настилу й замислився. Йому здавалося, що відповідь вже десь близько. Але саме в цей момент він почув:

—Ти вже бачив, як літають люди?

Морті озирнувся. Це була вона. Птах. Велична, білосніжна, з очима, які чомусь здавалися йому знайомими. Вона сіла навпроти, дивлячись прямо в нього.

—Не бачив, — зітхнув він, — і, чесно кажучи, більше не хочу бачити.

—Чому? — її голос був легким, мов вітер.

Морті мовчав.

Птах нахилила голову, мовби вагаючись.

—А маму ти знайшов?

—Теж ні.

—Я твоя мама.

Він здригнувся. У голові пролунало: ні, це не може бути правдою! Він відступив на крок.

—Ні... Я людина! У мене є руки, ноги, обличчя! Я не такий, як ти!

—Твоя душа — така сама, як і в усіх. А тіло — лише форма. Я залишила тебе, коли була змушена... Але я щодня літала над цим портом, спостерігала. Ти мій син. І я люблю тебе.

—Ні! — зойкнув Морті, сльози бризнули з очей. — Ти мене покинула!

—Я не покидала. 

—Я тобі не вірю!

Морті не витримав. Він піднявся і побіг. Біг швидко, не зупиняючись. Крила за спиною плутались, але він не звертав на них уваги.

Морті повернувся до підвалу, коли вже стемніло. День закінчився без результатів, як і більшість останніх. Він ішов повільно, не озираючись, тримаючись за перила, які давно втратили блиск і стерлися від часу. Підлога скрипіла знайомо, холодом тягнуло з кутів, і запах вогкості здавався трохи рідним. Тут усе залишилося таким, як він пам’ятав. Ніхто нічого не рухав, і це його не здивувало.

Він не вмикав світла. Не було потреби. Кімната зустріла його тишею. У повітрі стояла певна напруга, ніби підвал сам чекав на повернення того, хто колись тут жив. Він присів на знайомий матрац у кутку, провів долонею по обшарпаному пледі, вдихнув повітря і відчув, як у грудях щось защеміло. Не раптом, не болісно, просто — тихо.

Спати не хотілося. Він ліг лише тому, що не знав, що ще робити. Закрив очі, але думки не дозволяли розслабитися. У голові крутилися уривки з недавніх подій, питання без відповідей, які він боявся формулювати вголос. Його життя за останній час розсипалося на частини, і він не знав, чи варто намагатися складати їх назад.

Коли обернувся на бік, погляд впав на щось бліде біля стіни. Спершу він подумав, що то просто уламок якогось старого посуду. Але підвівшись, узяв до рук цей об’єкт і завмер. Це була шкаралупа. Справжня, тонка, потріскана. Невеликий фрагмент яйця, який пролежав тут, вочевидь, багато часу. І раптом щось йому підказало — це не випадковість. Це було те саме яйце, з якого він колись вилупився. Не в прямому значенні — в іншому. Це був символ. Пам’ять. Поява. Початок.

Його пальці мимоволі стискали уламок, як дитина тримає перший спогад про себе. Той момент, коли ти ще нічого не розумів, не вмів, не боявся — просто був. Був і рухався далі. Без пояснень, без плану. Морті довго дивився на уламок. Здавалося, він повернувся в точку, з якої все почалося.

Піднявшись, він вийшов надвір. Повітря було свіже, вогке після денного дощу. У небі кружляли птахи. Вони летіли високо, стрімко, наче знали куди. І серед них — одна. Її він упізнав одразу. Не тому, що бачив раніше, а тому що щось у ньому на неї відгукнулося. Вона злетіла не першою, але її рух був інакший. Свідомий. Вільний.

Він зробив крок. Потім ще. Не біг — ішов швидко, ніби вів його інстинкт. Земля під ногами була м’якою, трава ще тримала вологу, але він не зупинявся. Він ішов, тому що мусив. Не до когось, не від когось — просто до.

Коли птахи здійнялися вгору, він не зупинився. Побіг. Швидше, ніж коли-небудь. Відчув, як серце стукає в скронях, як тіло пручається, але воля тягне далі. Йому хотілося полетіти. Не подумки — насправді. Хотілося вирватися з простору, з меж, із себе.

Ноги втратили опору. Він послизнувся і впав. Усе стало білим на мить, потім сірим. Не було болю. Була тиша. Він лежав на спині, дивився в небо і знав: не злетів. Не цього разу. І, можливо, не злетить ніколи. Але він пробував. Він бачив її. І цього було досить.

Світ не зупинився. Птахи летіли далі. Небо темнішало. А Морті лежав, не зрушуючи з місця, і вперше за довгий час нічого не боявся.

Їх більше ніхто не бачив.

Кінець