Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Ось тут буде нормально, — сказав Майкл. — Усе гаразд?

Я кивнув. Принаймні так мені здавалося. Найімовірніше, я взагалі не ворухнувся, бо Майкл клацнув пальцями в мене перед носом, привертаючи мою увагу. Я здійснив найжалюгідніший кивок в історії людства — здавалося, мої шийні хребці заіржавіли й спаялися докупи. Але Майклові цього було достатньо.

— Не виходь, — сказав він.

Я витріщився поперед себе. Почув, як брат відчинив задні дверцята й затупцював на місці, витягуючи чоловіка — ту діру в матерії світу — з машини. Мій мозок кричав, щоб я щось вдіяв, проте моє тіло виявилося зрадником. Воно відмовлялося рухатись.

За кілька хвилин Майкл повернувся. Його чоло виблискувало від поту та бруду. Він зазирнув у салон, перехилившись через кермо.

— Ходімо, допоможеш копати.

За його наказом мої кінцівки знову зарухалися. Я чекав, що ґрунт буде холодним і що сніг хрустітиме під ногами, але натомість нога провалилася кудись під біле покривало аж по гомілку. Я придивився уважніше. Земля була вкрита не снігом, а павутиною. Нею була обплетена висока жорстка трава. Сплітаючись між собою десь на фут над землею, павутинки утворювали таке щільне й білосніжне покривало, що поверхня здавалася твердою. Те, що я спершу сприйняв за блищання снігу, було мерехтінням тонкого павутиння. Майклові сліди пробили діри в цьому покривалі, наче чорні пори, які часом вигулькують у свіжій білій фарбі. Павутина повністю вкривала галявину. Це було прекрасне, ідилічне видовище. Я намагався ігнорувати безформну темну купу посеред галявини, де закінчувалися Майклові сліди. Я пішов за братом, почуваючись так, наче левітую понад густим туманом. Проте Майкл відвів мене подалі від тіла — мабуть, аби я не розклеївся остаточно.

У Майкла була невеличка садова лопатка, але мене він змусив копати руками. Не знаю, чому я згодився на це. Майкла трохи перетрусило, коли ми тільки-но від’їхали від будинку, і я сподівався, що цей страх минеться та в братовій голові розвидниться. Я чекав на момент, коли він зрозуміє, у що вплутується, і розверне автівку. Але він прямував далі. Виїхавши з міста в напрямку світанку, він ставав дедалі спокійнішим, рішучішим.

Майкл намагався накрити тіло старим рушником, але я бачив білий лікоть, який стирчав над павутинням, наче суха гілляка.

— Не дивись туди, — казав мені Майкл, коли я зиркав у той бік.

Хвилин п’ятнадцять ми копали мовчки, а тоді я зупинився.

— Копай, — сказав Майкл.

— Він ворушиться.

— Що?

— Він ворушиться! Глянь. Чекай.

І справді, покривало з павутиння легенько здригалося. Не так, як воно могло б коливатися від вітру. Тепер воно було схожим не на вкриту снігом землю, а на брижуватий білий океан. Мені здавалося, що я відчуваю ці хвилі, наче був павуком у центрі павутини, її центральним нервом.

Майкл припинив копати й підвів голову.

— Повертайся в машину.

— Ні.

Майкл підійшов до тіла й зняв з нього рушник. Я пішов за ним і вперше побачив тіло цілком. На одному зі стегон у чоловіка була темна мокра пляма. «Хтось його підстрелив, а тоді я його збив», — сказав Майкл. Я не був у цьому впевнений, утім бачив застрелених людей лише у фільмах. На чоловіковій шиї здибився дивний горб, наче він проковтнув м’яч для гольфу. На ньому була чорна балаклава, але якоїсь неправильної форми — тканина надималася там, де мала лежати рівно. Коли я був малим, один хуліган у школі клав два м’ячики для крикету в шкарпетку й розмахував нею, насуваючись на мене. Десь такий вигляд мала й ця балаклава. У мене склалося таке враження, наче його голова тримається на плечах лише завдяки тканині. У балаклаві було три прорізи: два для очей, які вже були заплющені, і один для рота. На чоловікових губах надималися й пульсували крихітні червоні бульбашки. Пінява купка біля рота росла та зрештою вилилась на підборіддя. Я не бачив його обличчя цілком, але від вигляду рук, укритих пігментними плямами й роздутими венами на тильному боці кистей, у мене склалося враження, що він старший за Майкла щонайменше на двадцять років.

Я став навколішки, зчепив пальці замком і кілька разів нерішуче натиснув йому на груди. Вони провалювалися вздовж грудини так, як не повинні були б, і якусь мить я міг думати лише про те, що його грудна клітка схожа на розстебнуту сумку з грошима.

— Ти тільки робиш йому гірше, — сказав Майкл, беручи мене за руку й підводячи на ноги.

Тоді він знову відтягнув мене подалі від тіла.

— Його треба відвезти в лікарню, — востаннє благально повторив я.

— Він не виживе.

— А раптом?

— Не виживе.

— Ми мусимо спробувати.

— Я не можу поїхати в лікарню.

— Люсі зрозуміє.

— Ні.

— Ти ж уже протверезів.

— Не знаю.

— Це ж не ти його вбив — ти сказав, що його підстрелили. Це його гроші?

Майкл роздратовано застогнав.

— Він вочевидь їх украв. Не інакше. З тобою все буде гаразд. Там двісті шістдесят штук.

Ми з вами знаємо, що насправді там було двісті шістдесят сім штук, утім тоді мене все одно вразило те, що в Майкла не було часу викликати швидку, але був час порахувати гроші, хай навіть приблизно. Якби він припускав на око, то сказав би двісті п’ятдесят чи ще якесь кругле число. А ще це звучало майже благально. З його тону я не міг зрозуміти, чи пропонує він мені частину тих грошей, чи просто каже про це, бо вважає аргументом.

— Слухай, Ерне, це наші гроші… — тепер він точно благав.

І він справді пропонував мені гроші.

— Ми не можемо просто покинути його тут, — відказав натомість. — Я не покину, — додав так твердо, як ніколи ще не говорив у своєму житті.

Майкл замислився на хвилину. Кивнув.

— Піду гляну, як він.

Він підійшов до тіла й присів біля нього. Так Майкл сидів кілька хвилин. Я був радий, що поїхав із ним; і досі вважаю, що це було правильно. Звісно, старші брати рідко слухають молодших, але я був потрібен йому там. І я зробив усе правильно. Чоловік виявився живим, і ми можемо відвезти його в лікарню. Я майже нічого не бачив за Майкловою спиною, бо брат досить високий, але бачив, що він схилився над чоловіком, сидячи біля нього навпочіпки, і тримає руки біля його голови, бо знає, як треба фіксувати шию в разі травми хребта. Худі братові