Читати книгу - "Ангел Золоте Волосся, Зірка Захаровна Мензатюк"

- Ти бачиш далеке минуле, - мовив Ангел Золоте Волосся, відповідаючи на її думки.

Он воно що. Цікаво, цікаво. Тільки що тут упізнавати? Галя могла б заприсягтися, що ніколи раніше не бачила ні цих круч, ні церкви. Хоча, якщо придивитися, краєвид нагадував щось знайоме.

- Паночку, то ви питали за отцем ігуменом? Він пішов у Ближні печери, - мовив хтось неподалік від Галі, і вона радісно стрепенулася.

Ближні печери! Здуріти можна: виходить, вона бачить Києво-Печерську лавру. Точніше те, з чого лавра починалася.

Галя обернулася на голос. Недалеко від неї

старий чернець розмовляв з сільським дядьком, не подібним на “паночка” ні вбранням, ні виглядом. Поруч з дядьком неспокійно переступав з ноги на ногу його син - хлопчина в білій сорочці, підперезаний червоним поясом, височенький, русявий, з тонкими рисами ніжного рум’яного обличчя. Галя подумки назвала його паничиком.

- Доглянь коней, - звелів дядько хлопцеві. - А я піду пошукаю отця ігумена.

Разом з ченцем він подався вниз кручею - туди вела добре втоптана стежка. Його син дістав з воза, що стояв на краю галявини, торбу з вівсом і приладнав її перед кінськими мордами. Коні, пофоркуючи, захрумтіли зерном, а хлопчина, задерши голову, замилувався церквою. Споруда йому подобалася: він аж усміхався, обводячи поглядом високі могутні стіни, прикрашені узорами з плінфи, величну баню з золотим Хрестом, що мовби пливла серед хмар здавалося, він забув про все на світі.

- То це так ти глядиш коней?

З несподіванки хлопчина здригнувся (і Галя теж), а нестрижений служка, який щойно приніс майстрам води, зайшовся реготом. Він уже кілька хвилин стежив за прибулим хлопцем веселими збитошними очима.

- Що, гарна церква? - спитався він. - Відразу видно, що ти приїхав здалеку, з глушини. Певно ж, тобі й не снилося, що в світі є такі церкви.

Паничик заперечно хитнув головою:

- Та ні, я з-під Києва.

- Он як? - перепитав служка, недовірливо оглядаючи приїжджого. Здається, він вирішував, кепкувати з нього чи ні.

- Ця церква така ж висока, як собор святої Софії! - щиро сказав прибулий хлопець.

- Вона велична і красою дивовижна, бо церква, щоб ти знав, то земний образ Господнього неба! - мудро пояснив йому служка.

- Слухай... Ти, певно, все тут знаєш... Чи правду кажуть люди, що цю церкву варяг Симон побачив у небі? І навіть обміряв її поясом зі щирого золота?

- Звісно правда! Інакше чого б народ говорив, - сказав служка, котрому явно подобалося вдавати з себе знавця. Він усміхнувся вже приязно й заходився розповідати, як то трапилося.

Галя знала цю історію. Вони всім класом ходили в Лавру, і їхня вчителька - то була ще її люба Наталя Василівна - розказувала, як збудували знаменитий Успенський собор. У київського князя служив варязький княжич Симон. Коли він плив до Києва, його корабель захопила на морі страшна буря. Вже не сподіваючись на порятунок, Симон почав молитися і раптом побачив у небі величну церкву. “Ти не потонеш, а будеш похований у цій церкві, яку мають збудувати!” - почувся згори голос. Видіння постало таке виразне, що варяг обміряв церкву золотим поясом: вона була 20 поясів завширшки, 30 завдовжки, 30 заввишки, а разом з верхом, з банею - 50. Після цієї пригоди минуло чимало літ. У 1068 році, коли на Русь напали половці, варяг Симон разом з князями Ярославичами прийшов у Печерський монастир до преподобного Антонія просити благословення перед битвою. І знову він почув про церкву: святий чернець провістив, що битва завершиться поразкою, але Симон не загине, бо має бути похований у церкві, яку збудують у монастирі. Після битви на річці Альті - нещасливої, як і напророкував преподобний Антоній, - Симон віддав золотий пояс святим отцям на будівництво храму.

Монастирський служка розповідав цю бувальщину з багатьма подробицями. Певно, йому вже не раз доводилося розказувати її богомольцям.

- Навіть місце на церкву вказав сам Бог, - додав він, закінчивши оповідь про варяга.

- Як то? - здивовано спитав паничик.

- А так: прийшли в монастир четверо майстрів-греків з Царгорода, ці, що й тепер у нас працюють. Прийшли й питають: Де ви хочете ставити церкву? Бо нам явилася Цариця Небесна і послала збудувати храм у Києві на Русі. Тоді отець Антоній став молитися, щоб по всій землі впала роса, а там, де мала стояти церква, щоб лишилося сухо. Вранці пішла братія і знайшла суху галявину на верху гори.

- Може, її провіяв вітер або просушило сонце? - зауважив паничик. Мудро зауважив, бо й Галя таке ж подумала.

- Еге! Наступної ночі отець Антоній став молитися, щоб, навпаки, по всій землі було сухо, а на святе місце впала роса.

- І що ж, сталося так?

- Сталося. І знову Бог вказав оцю гору! - служка аж ногою тупнув, мовляв, ось вона, обрана Богом земля. - Отець Антоній молився ще й третьої ночі. А вранці поблагословив місце під божественну Богородичну церкву, і тоді з неба зійшов вогонь, спалив кущі, розчистив галявину. Люди з дива попадали на землю, як мертві. Було тут багато киян, і ченці, і великий князь Святослав, і його дружинники, і княжий небіж Володимир, той, що тепер сидить у Переяславі.

- Ти теж бачив, як вогонь з неба сходив? - спитав паничик, не зводячи зі служки зачарованих очей.

- Та де ж: Я тоді ще малий був, воно ж більш як десять літ минуло, - знехотя зізнався служка. - Але отці про це розповідають. Кажуть, що великий князь власними руками копав рів на підвалини. А ченці заклали під стіни часточки мощей семи святих мучеників, що їх привезли з собою греки: Артемія, Леонтія, Акакія, Полієвкта, Арефи, Якова і Федора.

Обидва хлопці, не змовляючись, повернулися

вбік поставленої на святощах церкви, до будівництва якої навіть князь доклав рук.

- Тут ще багато див учинилося. Дечому з того я сам свідок, - ніби між іншим докинув служка.

- Що ти бачив? Розкажи, будь ласкавий! - зацікавився паничик. Служка на це й розраховував.

- Було це весною, якраз коли мене сюди взяли, - трохи згорда повідомив він. - Бо я сирота, то й попросився в монастир, а ігумен Никон прийняв мене. О, отець Никон - великий чоловік! Кажуть,