Читати книгу - "Диво"

Коли Алекс прилетіла побачити матір, Джейн була непритомна. Алекс прибула за два дні до її смерті, і Джейн чи то відчувала такий нестерпний біль, чи то перебувала під дією заспокійливих ліків, що Алекс ледве змогла поговорити з нею — хіба що в рідкісні хвилини просвітлення, коли Джейн продовжувала говорити, ніби з нею все гаразд. Алекс заніміла від горя й потрясіння, а потім у гніві накинулась на батька. Усе своє горе й почуття втрати вона вилила в обурення, яке й раніше відчувала до нього, а тепер її біль і розчарування вилились у сцену страшної образи. Коли вона повернулась додому, то надіслала Квіннові одного стриманого й гнівного листа, а далі протягом місяців не відповідала на жоден його телефонний дзвінок. Незважаючи на останнє прохання Джейн, звернене до них обох, примиритись і піклуватись одне про одного, Квінн після смерті дружини махнув рукою на Алекс. Він знав, як тяжко переживала Джейн їхнє відчуження. І йому було ніяково, коли він думав про це, але не мав сили щось зробити. І в глибині душі вважав, що Алекс має рацію. Як би там не було, а він і Джейн могли б дати їй можливість попрощатись із матір’ю.

Він подзвонив їй два дні тому з «Вікторі» — то була остання марна спроба вийти з нею на контакт, — а зустрів крижану відмову. Здавалось, тепер не було ні найменшої надії навести мости через прірву, а її гнів на дитинство здається довічним. Протягом усіх цих років, коли він будував свою «імперію», він майже не бував разом із Джейн і дітьми. Щодо Джейн, то вона вибачила йому, вона завжди розуміла те, що він робив і що все це для нього важило; вона ніколи не дорікала йому. Дружина пишалась його перемогами, чого б це не коштувало особисто їй. А от Алекс почала ненавидіти його за те, що його ніколи не бувало вдома, й за те, що, як їй здавалося, він не мав жодного інтересу до неї, коли вона була дитиною. Дочка сказала йому про це в день похорону, тоді й висловила своє обурення з приводу того, що її не повідомили, наскільки серйозно хворіла її мати. І хоча вона успадкувала від матері її ніжний погляд, проте була жорстка, як він, — у певному сенсі навіть іще жорсткіша. Вона була немилосердною й не вибачала свого минулого. А тепер батько ніяк не міг захиститись від її гніву. Він знав, що дочка має рацію.

У єстві Квінна, однак, містилося те ніжне начало, про яке небагато хто знав і про яке добре знала Джейн, — його здебільшого не було помітно, та й сам Квінн це приховував. І якщо Алекс успадкувала його силу, то аж ніяк не те ніжне начало і не здатність до співчуття, яку мала Джейн. У ній була та крижана сторона, яка навіть лякала Квінна. Вона тримала лють на нього протягом років, і було зрозуміло, що вона не збиралась і надалі мінятись, особливо тепер, коли відчула, що її підвели, і вона не змогла побути з матір’ю в її останні дні. Це був фінал їхніх стосунків як батька й дочки. І тепер він збагнув, почувши звинувачення від Алекс, що так сильно хотів тільки сам побути з Джейн у її останні дні і що напевне не бажав ділити її з Алекс. Його так вжахнуло, що Джейн помре, що він відмовився повірити в це. Вони мали так багато сказати одне одному протягом усіх цих років, поки його не було поряд, сказати те, чого він ніколи не говорив їй і не вважав за потрібне говорити. І тільки в ті останні тижні вона показала йому свої вірші та щоденники. Він завжди вважав, ніби добре знає свою дружину, і тільки у присмерку її життя з’ясувалось, що він її зовсім не знав.

Під спокійною, тихою, м’якою зовнішністю ховалася жінка безмежної доброти й душевного тепла, сповнена кохання й пристрасті, — і все це було спрямоване тільки на нього. Ще донедавна він зовсім не розумів усієї глибини її натури. Алекс було в чому дорікати йому, тепер він знав це й не міг цього собі пробачити. Він також ніколи не був поряд із Джейн. Відтак зрозумів, що прирікав свою дружину на самоту значно більшою мірою, аніж дочку. Джейн мала б гніватись на нього так само, як і Алекс, але дружина тільки дедалі більше й більше кохала його у своїй безмежній самотності. Він відчував жахливий сором через це і знав, що через почуття провини він страждатиме до кінця своїх днів. Тепер він вважав себе мало не непрощенним злочинцем, а тим паче після того, як прочитав усі її щоденники. Він узяв їх із собою в плавання і читав їх щоночі протягом усіх тих місяців. І не так щоденники, як її вірші краяли його душу й розривали серце. То була найспівчутливіша, найшляхетніша жінка, яку він тільки зустрічав у житті, котра вміла вибачати все і мала у своїй душі такий скарб, про який він і подумати не міг. Найгіркішим жартом долі було те, що він збагнув це тільки тоді, коли вона відійшла у вічність. Але запізно. Непоправно пізно. Єдине, що він міг робити тепер, — це оплакувати свою втрату до скону. Нічого не можна було залагодити, неможливо внести бодай якісь поправки, хоча б якось спокутувати свою провину і єдине, що втішало, — він попросив вибачення ще до того, як вона померла. Найгірше було те, що Джейн запевняла його, ніби йому не варто картати себе, нема чим собі дорікати. Вона переконувала його, ніби була щаслива протягом усіх цих років, які прожила з ним, а це лише посилило відчуття його провини. Як можна бути щасливою з чоловіком, якого ніколи немає поряд, який майже не звертає на неї уваги? Він знав, у чому полягала його провина і чому він поводився саме так Квінн жив винятково проблемами своєї «імперії», своїми здобутками, власними справами. Він рідко думав про щось інше, зокрема про дружину та дітей. Алекс мала повне право гніватись на нього, він знав це, і Джейн мала б причини ненавидіти його, але так не сталось. Натомість вона присвячувала йому любовні поезії і пишалась своєю відданістю йому, а Квінн як ніхто знав, як мало він заслуговував на це. Мало не щоночі він бачив усе