Читати книгу - "Тому, що ти є"

Три кроки, і все закінчиться: біль, сльози рідних, пекло животіння — і прийде забуття. Навіть якщо не втопиться, то помре через пару хвилин від переохолодження. А чи швидко і безболісно? Швидко — так, а решта — байдуже. Відчай штовхає до поруччя містка. Жінка дивиться на темну холодну воду внизу. Білі крила сніжинок, долітаючи до аеродрому води, щезають у мороці темного свічада. Тепер її черга. Щезнути. Оксана залазить на кам’яні засніжені поруччя, розкриває руки, ніби птаха для польоту. Та політ цей буде останнім. І не вгору, а вниз. Помах крил — і вона летить! Прискорено і несамовито швидко, тому що позаду її щось штовхає. Вона летить, але не вперед. Вона падає.

Сірко роздратовано вчепився зубами в штани жінки та сердито тягне її на себе. Оксана втрачає рівновагу і падає на засніжену долівку мосту. Сльози заливають світ, пес жалісливо зазирає в очі жінки, тицяючи свою морду їй в обличчя.

Вони сидять посеред мосту: безрідний старий самітній пес і побита хворобою та життям жінка. Вони розуміють одне одного без слів. Оксана плаче, а собака лиш час від часу відповідає тихим скімленням і лежить поруч, поклавши печально морду на лапи.

Він не дав їй впасти, не сьогодні. Її дорога ще не закінчилася, і вона має пройти шлях до кінця. Доля чи хтось іще, хтозна, подарували їй шанс — піти достойно. Оксана роззирається. Як зимно та красиво навколо — чисто та сніжно! Зима заворожує, заколисує. Стільки фізичних сил витратила на те, щоб добрести до містка. В неї не вистачить їх, щоб вернути назад. Оксана мусить трішки перепочити. Жінка кладе голову собаці на спину і завмирає вражено — вперше за останні півроку біль в грудях відступив самостійно, без знеболювання. Він також злякався смерті? Як вона втомилася! От перепочине хвильку і верне додому, поки не прокинулися її рідні та не знайшли того дурного листа. Повіки стають важкими, мов залізна брама середньовічного замку, падають грізно. Оксана засинає.

Сірко декілька хвилин лежить незворушно, слухаючи надломлене дихання жінки. Вона спить, кутики вуст підняті. Жінка посміхається. Пес тицяє носом в щоки, в обличчя жінки. Жодних ознак повернення зі сну. Він нервово тягне її за поли куртки. Нічого. У нього замало сил. Сірко розпачливо бігає навколо Оксани й голосно гавкає.

Оксана крізь пелену дрімоти чує гавкання якогось собаки. Однак музика там, де сонце і літо, лунає гучніше. І вона йде на звуки музики… Веселі дитячі голоси весело й щасливо співають:

— Десь тут була подоляночка! Десь тут була молодесенька.

Оксана — подоляночка, в центрі кола.

— Тут вона сіла, тут вона впала!

Коло замкнулось.

— До землі припала!

Сірко знесилено зупиняється. Сідає на задні лапи і жалібно виє.

А Оксана танцює в своєму сні. Спить і танцює.

2. Подоляночка

Олександру сьогодні вкотре наснилася Оксана. Лише задрімав ненадовго посеред нічного чергування на кушетці в ординаторській, і маєш… Знову спогади. Щось останнім часом вони надто часті гості у його житті. Це його мана — оті марення, марення тією, яка не стала твоєю і вже, мабуть, ніколи не стане. Двічі одружений, двічі розлучений. Перша дружина лишила його через те, що вночі її, Світлану, називав Оксаною. Така от банальність, нічого не вдієш, та контролювати свої сни не вмів (чи не хотів?). З другою дружиною склалося теж не зовсім. В тридцять років вельми вже хотілося домашнього затишку, родини, дітей. Тут зустрів її, розумну, красиву, самотню. Кохання? Ні, швидше тривіальна необхідність продовження роду, бажання отримати хатній затишок, так званий тил, зрештою бабуся наполягала. «Бо літа спливають, а ти не молодшаєш». Познайомилися випадково в Луцьку на лікарській конференції. Ксеня йому сподобалася відразу. Симпатична білявка, струнка, має добре почуття гумору, журналіст на телебаченні, в минулому модель, вона якраз про ту конференцію готувала репортаж. Підсвідомо ловив себе на думці, що обирає дружину майже за ім’ям. Дивно, правда? Сашко був непоганою, як кажуть, партією — начитаний, вродливий, розумний, освічений, неодружений, бездітний, галантний кавалер. Важко в такого не закохатися чи бодай не захопитися, тим більше що, незважаючи на всі дива косметики, і тобі вже за тридцять, і колежанки заміжні. А принци на «білих конях», чи то пак кабріолетах, обирають зазвичай принцес, а коли попелюшок, то юних. З приходом в життя Олександра активної журналістки Ксенії, здавалося, все зміниться. Сашко на мить повірив у свою щасливу зірку. Сподівався, що трапиться диво, мов у приказці: «Притерпиться, то й пригорнеться», а згодом і «Перемелеться — буде борошно!» Не перемололося.

Компроміси, ті кляті компроміси. Надто часто ти йдеш на них. З начальством, з родичами, з колегами на роботі, врешті — з совістю. Однак бувають випадки, коли компроміс неможливий. І тоді несе тебе течія, все далі і далі від примарного щастя. Дружина навідріз відмовлялася перебиратися в надто спокійний районний центр, як вона казала «до дідька в зуби», на постійне мешкання. Манірна паняночка, зірка обласної журналістики. Ні, вона робила чесні спроби пересилити себе. Чи то потуги були не дуже відчайдушними, чи то Сашко не сильно старався, однак через півроку Ксеня втекла. Її кар’єра, друзі, батьки, обов’язки, театри, виставки, балет, звичне богемне оточення — все залишалося у великому місті. А тут? Примарне щастя? Хтозна, що з нього може зродитися. Чи не пустоцвіт? Спочатку Ксеня чемно навідувала чоловіка раз на тиждень, згодом раз в місяць, відмовки звичні — відрядження, купа роботи і все таке. Сашко намагався навідуватись частіше, але як можна перейти прірву, якщо немає і линви в руках, щоб її здолати? Через півроку отримав повістку до суду. Розлучення. Ні, воно не стало ані гірким, ані болючим. Очікуваним! Обоє з полегшенням зітхнули. Залишилися друзями та й зараз частенько з Ксенею спілкуються по телефону. Її все-таки помітили, і вона перебралася до Києва. Веде одне з отих дурнуватих шоу, типу «що ви їли з середи на п’ятницю», то Ксеня так жартує, на якомусь із літерних каналів.

Бабуся робила