Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Хто він?

— Чабан із Карабі-яйли.

— І навіщо йому було вбивати Селіма?

— Через дівчину. Селім поспішав до Туака недарма. Він закохався в одну дівчину. Ну і вчащав до неї. Той чабан теж до неї придивлявся, але хто він був проти Селіма! Вирішив убити, шакал. Тепер відповість.

— Він зізнався? — спитав я.

— Ні, але в них із Селімом була бійка кілька тижнів тому. Мені тоді не розповіли, а зараз випливло. Сабіт згадав. — Пан Бекір кивнув на голомозого чоловіка з вусиками, який залишився стояти біля сараю. — Сабіт поїхав до нього, а він спробував утекти, син шакала!

— Це не він, — тихо сказав я.

— Що? — здивувався пан Бекір.

— Цей хлопець не вбивав, — повторив я.

— Вбивав! Ми знайшли зброю!

Він махнув рукою. Нам принесли стару, биту іржею берданку.

— Це ми знайшли у його схованці!

— Ні, — закрутив я головою.

— Іване Карповичу, ви хочете його врятувати? — Пан Бекір підозріливо подивився на мене. — Вбивцю мого племінника!

— Так, хочу врятувати, бо він не вбивця. Можливо, він хотів убити, цього виключити не можу. Але вбив не він.

— Чому ви так думаєте?

— Бо маю підстави. По-перше, вбивця поснідав рибою. Я живу серед чабанів уже довго і жодного разу не бачив, щоб вони снідали рибою.

— Звідки ви знаєте, що їв убивця? — аж трохи злякався пан Бекір. Мабуть, і він чув від людей маячню — наче я продав душу дияволу і можу знати все.

— Я знайшов його лайно. У ньому були рибні кістки. Вбивця приїхав з узбережжя.

— Лайно? — пан Бекір скривився. — Ви копирсалися у лайні?

— Так. По-друге, недопалки. Чотири сигарети «Дукат». Я не бачив жодного чабана, який би курив ці московські сигарети. Тут усі курять сімферопольські, якщо курять. По-третє, зброя. Попросіть будь-кого з ваших чабанів поцілити з берданки у голову вершника, який скакатиме щонайменше за сто кроків. Я впевнений, ніхто не поцілить. Бо щоб влучити у таку ціль, потрібне справжнє вміння і хороша зброя. Скажімо, манліхер із оптичним прицілом, а не ця іржава потороча. Четверте, слід. У вбивці були великі чоботи, на три пальці довші за мої. А у хлопця нога менша за мою. П’яте, підкову коня вбивці зробив коваль із Туака, а всі підкови місцевих робить коваль у Карасубазарі. Невже всього цього замало, щоб зрозуміти: цей хлопець не вбивав Селіма!

Пан Бекір дивився на мене важко, прискіпливо.

— Якщо не він, тоді хто? — спитав контрабандист.

— Не знаю. Але спробую знайти. Поїду до Туака. Спитаю про вершника з гвинтівкою.

— Я поки що не відпускатиму хлопця, — сказав пан Бекір.

— Вивезіть його кудись. Накажіть вірній людині з чабанів потримати його десь на яйлі. Всім скажіть, що вбили, — порадив я.

— Для чого?

— Щоб ті, хто стріляв, розслабилися. Краще, коли ворог думає, що ти нічого не знаєш. Я поїду. Візьму з собою Османа.

— Їдьте. Я завтра збираюся до Алушти. У мене там важлива зустріч. Як щось довідаєтеся, то сповіщайте, — сказав пан Бекір.

— А з ким зустріч? — спитав я, побачив його невдоволення. — Просто якщо хтось убив вашу людину перед самою зустріччю, то, можливо, щось затівається.

— Зі мною буде охорона. І не уявляю я, хто б міг проти мене щось затівати. Ви, може, не знаєте, Іване Карповичу, але я господар гірського Криму.

— Знаю. Але дозвольте мені розповісти одну історію. Колись в Одесі жила дуже поважна людина. Вона була володарем усього міста. А потім перестала ним бути, бо недооцінила своїх ворогів. Можливо, це не стосується вашого випадку, але я би на вашому місці був обережнішим і менш самовпевненим. Це така моя порада, а ви вже вирішуйте самі, чи дослухатися до неї, чи ні. Я їду до Туака.

Пан Бекір замислився, подивився на мене.

— Вже вечоріє, Іване Карповичу.

— З Османом я не заблукаю, — запевнив його.

— Що ж, їдьте. Я чекатиму вас в Алушті.

— Де у вас зустріч?

— У готелі «Пігмаліон».

— Добре.

Ми виїхали з Османом. Коли вибралися на Карабі-яйлу, було вже темно, але нам світив місяць.

— Ти знав того хлопця, якого схопили? — спитав я.

— Так, знав.

— Він справді не любив Селіма?

— Дуже не любив. Це через ту дівчину, через Валію. Вона донька селянина з Туака, у її батька виноградник. Її збиралися віддавати за того хлопця, а тут з’явився Селім. У Селіма були гроші, були коні, він — небіж самого Бекіра-афянде. Звісно, батько