Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Найкраще торговиця дітлахами йшла на літо чи на зиму, коли закінчувалася мінлива весна чи осінь, і люди скуповувалися на більш стабільний за погодою сезон. Така вже, знаєте, людська психологія. І тим, хто надбував синочка чи донечку, Матінка Люція на доважку, як кажуть у мистецтві негоції, улучала спосіб втелющити ще й свого ґалантерійного краму. Можливо, саме через те, що в неї роками не переводилися дрібненькі дітки, крамарі та крамарихи, торгівці та торгівки, що орудували на Старому ринку, і прозвали її «Матінкою». Щоправда, до Марка вона торгувала дітьми, коли тим заледве минав місяць-другий. А з Рисочкою Матінка Люція зволікала до його восьми місяців і продала його тільки восени. І сталося це, можливо, тому, що вона його не купила, а випадково знайшла в кущах дерези, і через те пригорнулася до нього більше, ніж до інших. А було це так.

Якось Матінці Люції привезли з Хмельницького цілу купу нового товару, привезли ледве чи не вночі, підігнали хуру до її гамазеї і поскидали, як прийшлося, у великий шпихлір-контейнер. Тому зранечку Люція бігла повз замок Любарта на ринок, щоб поприбирати біля свого торговища, напнути дашок-запинало від дощу і снігу, порозкладати новий товар і довести до ладу своє торгове місце. І раптом рівно о 5:35, 23-го березня (Люція ще й на годинника на руці подивилася) посеред густого імлистого туману їй трапилася бабуся з возиком-«кравчучкою», що відганяла від себе двох чорних псів, які ґвалтували своїм гавканням уразливу передсвітанкову тишу.

Матінка Люція, не уповільнюючи поступу, з такою люттю гаркнула на дзяволистих псів, що ті підібгали хвости й ушилися геть, ховаючись у заростях дерези на валах Любартівського замку неподалік Стирової вежі.

— Дякую! — сказала бабуся. І сказала вона це просте слово так лагідно і так щиро, що Люція, котра мусила зарані дістатися на свій базар, раптом задляла ходу, глянула на незнайому бабусю і спинилася.

Усмішкувате лице старої було схоже на пухкенький, хоч і трохи залежалий вареничок з волошковими вічками посередині. Вони ясніли до Люції сумирним світлом у передсвітанкових сутінках, але Матінці здалося, що в глибині того погляду раз по раз спалахує якийсь болючий вогник. І взагалі, якщо добре придивитися, то вареничок бабусиного личка де-не-де вкривали рожеві цятки й подряпинки, немов вона щойно подряпалася об колючки дерези. Старенька нервово всміхнулася, швидко обтерла щічки вишневим фартухом, і Люції на якусь мить привиділося, що в пелені у старої повно розквітлих дерезових квіточок. «Може, вона знахарка?» — майнуло в голові продавчині недоречне припущення, бо в березні, відомо, дереза не цвіте. — «Зрештою, яка різниця?» — ще подумала вона і вже збиралася бігти далі, коли несподівано бабуня спитала сумирним голоском:

— Чи знаєте ви, коли цвіте дереза?

— Та наче зна… — зачудовано пролепетала Матінка Люція, заскочена о 5:36 ранку таким дивним запитанням, й останнє її слово не скінчилося і зависло на губі. Невідома сила приглушувала звук. Тиснула на барабанні перетинки. Вихоплювала з рота вже зліплені в склади літери.

І Люція, щоби спромогтися щось сказати, кахикнула, закотила очі й несподівано для самої себе уздріла на фортечних валах мрячний студений березневий туман, підсвічений потужними прожекторами. Такого вона не бачила вже давно і подумала собі, що освітлення, найімовірніше, просто забули вимкнути в Луцькмережсвітлі. Бо останніми роками комунальники, що боролися з енергетичною кризою, світло вимикали близько 23:00. Водночас на обрії, далеко за Стиром, уже заграло першими холодними променями сонце. Це трохи збентежило Люцію.

Хоча саме ця обставина дала їй нагоду помилуватися химерним і мінливим темно-сірим туманом. Хвилі світла, переломлені в його димчастих клубах, неначе змагалися з безпросвітною імлою. А людському окові все те скидалося на гру різких контрастів світлотіні на валах і підмурівках фортечних стін, які підносили замок над землею. І через це кам'яне громаддя ледь помітно поколихувалося над головою Матінки Люції. Якщо ж глянути на захід, то увесь виднокіл ще вкривала густа передсвітанкова темінь. Вона змагалася з пелехами смеркливого туману, підсвіченого знизу, і зникала чорними смугами в ще агатовому небі.

— А до чого тут дереза? — запитала отетеріла Матінка Люція.

— Бо тут, на валах замку, її повно. Повійка, так її ще звуть люди, зацвітає у травні й палахкотить фіалковими вогниками ціле літо, — ласкаво промовила бабуся, щасливо задивляючись на стрімкі земляні схили, що вивершувалися товстенними і високими мурами, а внизу були вкриті непролазними хащами дерези. — Вона віє наче сама, і вітер у її нетрях закручується. А голова пливе, туманиться.

А запах знаєш у неї який?..

— Який? — перепитала Люція, а сама подумала, що бабця несповна розуму.

— Як бадьорий аромат світанку, — відповіла, хихикаючи, старенька. — І цвіте вона загадково. Ясно-лілові квітки на довгих ніжках розкидані порізно чи поодинокими суцвіттями. Здалеку кожна квіточка схожа на грамофончика. А зблизька вона п'ятипелюсткова, з двогубою чашечкою і фіалково-червоним вінчиком. І ховається в заростях, і світиться до людей ніжно-бузковим вогником. Навіть уночі. Ти коли-небудь бачила те світло?

— Ні, — спантеличено відповіла Люція, стовбичачи біля дивакуватої старої і не розуміючи себе та свого неквапу. Там, за три квартали звідси, на Старому ринку на неї чекали жужмом скручені, привезені з Хмельницького речі, а вона стирчить тут, під замком і слухає стару дурну бабенцію, яка торочить їй про повійку і ніжні вогники. «І чого ця дурилюдка до мене причепилася?» — подумала Люція. І ніби у відповідь на її думки стара відповіла їй трохи журливо:

— Бо ти завжди кудись