Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Чарівна брама 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівна брама"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чарівна брама" автора Наталія Михайлівна Лапікура. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 53
Перейти на сторінку:
жодної залізничної колії чи бодай звичайнісінького асфальтового шосе. Самі лише, як то їх батько називав, ґрунтівки, тобто дороги, протоптані кіньми і людьми, без ніякого тобі твердого покриття. Але де вони, ті люди? Чи бодай коні?

Машин, як здогадувався Богдан, у цьому світі не було. І решти ознак звичної йому цивілізації теж. Самі лише чорні плями від кострищ на узліссі невеликих гаїв. Потім Богдан пригадав обіцянку козака, що вітер занесе, куди треба. І заспокоївся. А вітер, наче почувши думки хлопця, почав повільно стихати, і отоді внизу, немов із тіні, виринула криниця. Така, як у баби з дідом у селі. З журавлем і дерев'яною цямриною. Ще й відро дерев'яне. І жолоб, видовбаний із товстої колоди, щоб напувати худобу.

Земля навколо колодязя добряче стоптана, отже, люди мали бути десь неподалік. Богдан примірявся сісти на колодязну цямрину, але з незвички промахнувся і вдарився об мокру землю. Вдарився і раптом, несподівано для себе, знов обернувся на хлопця. Ледь втримався на ногах. Пробіг кілька кроків, махаючи руками, зупинився і тут почув за спиною чийсь сміх. Та що це всі сьогодні з нього сміються?

— Правильно, соколику, вдарятися треба об мокру землю. Бо на сухій тільки пір'я полетить. Тримайся ґрунту, то не впадеш. Об суху землю лише вовкулака вдаряється, але така його доля… Скільки не б'ється, а на людину повік не обернеться.

Біля криниці звідкілясь узявся дядечко, що був низенький на зріст, з довгими вусами, з батогом у руках, зодягнений у штани з білої цупкої матерії і довгу сорочку без коміра. Дядько був підперезаний поясом, щоправда, не таким широким, як у козака. Зате взутий у такі вигадливі сандалі зі шкіряних ремінців, що Богданові однокласниці аж пищали б за ними. А головне — за дядьком стояла пара волів з довжелезними рогами. Таких Богдан бачив тільки в підручнику з історії. Воли були запряжені у воза. Звідки вони взялися? Згори він наче їх і не помітив, хоча видивлявся добре. Суцільна чудасія. Проте раз у цьому світі немає залізниць і автобусів, то на чомусь же люди тут мають їздити?


А дядько з батогом уже вмощувався на передку воза:

— Ну, здоров, учений та недовчений, непривчений, нетовчений. Сідай. Підвезу, бо в ногах правди немає. Мабуть, налітався… крила не болять? Руки маю на увазі.

— З руками все гаразд, — поспішив запевнити Богдан.

— А ребра? Бо ж ти хвацько об землю вдарився.

— І з ребрами все гаразд.

Ребра таки боліли після невдалого приземлення, але Богдан вирішив про це не говорити. Заліз на воза і з задоволенням умостився в духмяному сіні. Дядько змахнув батогом, голосно вигукнув: «Гей, сірі!» Колеса зарипіли, і віз поволі рушив. Богданові одразу стало добре і затишно.

Востаннє він вилежувався на такому м'якому сіні на вишках у діда з бабою. Ой, коли ж це було? У першому класі! Аж страх подумати, скільки років минуло. Проте волів у селі точно не було. Навіть сіно привіз на причепі заляпаний багнюкою трактор, начадівши у дворі так, що лише надвечір запах підсохлої трави перебив отой дизельний сморід. І на тому всі сільські спогади Богдана закінчилися, бо наступного року мама закомандувала на курорт, і наступного… а потім, сказали дорослі, почалася якась криза, і далі Гідропарку сім'я вже нікуди на природу не виїжджала.

Богдан тихенько скубнув пучок прив'ялої конюшини, розтер і підніс до носа. Нічим, крім сонця і трави, не пахло.

Дядько ще раз гукнув на волів, круторогі поволі вивели воза на дорогу і потягли собі, мотаючи головами та відганяючи хвостами набридливих мух. А Богдан уже вдруге сьогодні почув:

— То чий ти учень будеш?

Богдан хотів було назвати прізвище свого класного керівника, але подумав, що навряд чи в цьому світі воно щось важить. І тому відповів непевно:

— Та так… вчусь потроху: то в того, то в того.

Дядько почухав потилицю руків'ям пужална.

— То непорядок, бо я ж кажу: вчили — недовчили, товкли — недотовкли. Хлопець ти здібний. Але невмілий… об землю добряче вдарився. Ледь памороки не забив. Та не скаржишся — вже молодець. Запам'ятай: то не штука літати, а штука — сідати… Хоча раз ти не десь у степу, а коло цієї криниці перекинувся, то… зроблю я добре діло. Одвезу тебе в справжню науку. Потім ще мені дякувати будеш.

Богдан задер носа, бо хвалили його нечасто. Їхній «класний» десять разів на день повторював, що коли їх, бовдурів, хвалити — і навіть заслужено, — то завтра вони, невдячні, запізняться на урок, післязавтра взагалі не прийдуть до школи, а через тиждень директору подзвонять з інспекції у справах неповнолітніх… далі озвучувався повний перелік злочинів, які вчинять невдячні бовдурі. І все закінчувалося записом у щоденнику стосовно запрошення батьків на чергову розмову з «класним».

Як добре, що і школа, і дорослі десь далеко-далеко, а він, Богдан, у тому світі, де його, нарешті, хвалять. Хлопець запишався, потім задрімав і не помітив, як степ змінився на ліс. Чим далі, тим дерева ставали вищими, а гущавина — темнішою. А потім якось одразу і воли зупинилися, і поночіло. Ще було видно волячі хвости і наїжджену дорогу. Ліворуч і праворуч на узбіччі лише вгадувалися кущі. Хоча дорога була вузькою: роз'їхатися двом таким возам, як їхній, та й край.

Далі пішло, як у одній Вітьковій аркадній грі: темрява все густішала і густішала, нарешті стала зовсім непроглядною, а з неї з усіх боків щось голосно заверещало, засичало і зареготало. «Нічого собі, жашок», — подумав Богдан. Як би його, це кіно, вимкнути? З темряви шугонула зграя вороння і, глузливо каркаючи, пронеслася над возом.

1 2 3 4 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівна брама», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівна брама"