Читати книгу - "Подвійні міражі"

сказав, як відрізав. Пропадав на роботі — а працював водієм-далекобійником — по двадцять днів на місяць, і лише Пан Бог відав, що за лярви його в дорозі гріли, такі, певно, як оця… Ксеня знову зиркнула на фіфу. Та, хоч і шкірилася в тридцять два зуби до дядька зі смоляною чуприною й такими ж вусами, що сидів поперед неї, і заради такого діла аж в’язи до хрусту скрутив, усе одно виглядала сумною і ніби зболеною. Ксеню це чомусь потішило, та ще й так, що терпкий біль у розпухлих ногах перейшов від цієї дрібної втіхи. Нічого, Бог усе бачить. Усім відплачує за діяння їхні, так чи інакше. А якщо на світі є справедливість — певно, що є, хоч і не завжди її видко — то такі панни мальовані мусять страждати анітрохи не менше, аніж вона, Ксеня, по суті — солом’яна вдова, і спрацьована двадцятидворічна мати трьох дітей. А може, й більше. Бо грішили більше.

Ксеня з полегшенням відкинулася на спинку розгойданого сидіння — ззаду миттю пролунало придушене квакання, та жінка й не подумала озиратися. Маю право, — знову подумала вона. Їхати, як усі, сидіти, як заманеться, везти дітям картоплю, а хто не згоден, нехай йде пішки. Ксеня ще раз — востаннє, як сказала сама собі — глипнула на лялечку і помітила самотню сльозинку на зайве нарум’яненій щоці.

Так отож. Не все коту масниця.

* * *

Маршрутка рушила, і Павло Вільгельмович — для колег просто Павло, для дівчат — Павлуша — спробував випростатися у своєму кріслі. Спроба не вдалася, крісло рипнуло, похилилося і ледь не вибило засиджену мухами шибку металевим підголівником. Цікавий винахід, до речі, — металевий підголівник автокрісла. Торквемада б його оцінив.

Машинально погладивши довгі вуса, схожі на ікла моржа, тільки чорні — жест, знайомий усім працівникам «Леди» — Павло кахикнув і торкнувся невеличкої валізи, що лежала в нього на колінах. Дотик до сріблястого металу відгукнувся в пучках чимось, схожим на удар струму, нагадавши і про поспіх, з яким збиралися речі, і про обставини, які цьому передували. Скрутні обставини, ніде правди діти, прикрі, дещо сумні. І ось він, Павло Вільгельмович Штос — утікач чи, ще точніше, вигнанець. Важко повірити, що це про нього. Й болісно, бо він не чує за собою жодної вини. Абсолютно всі його колеги — і підлеглі, і керівники — на його місці вчинили б так само. А йому не пощастило. Усього лише не пощастило, ось і все. Таке трапляється. Чорна смуга, фатум… невдале розташування планет та зірок на небі, хай йому грець! То був просто не його день. З самого ранку все пішло шкереберть. Спочатку він довго випихав чергову одноразову коханку зі свого ліжка, потім, ще довше, зі свого дому; тупа курва все ніяк не випихалася, прагнучи дізнатися, коли саме він їй подзвонить, бажано — з точністю до хвилини, і несамовито рвалася приготувати любчику сніданок. Павло дозволив їй зварити каву й зголосився заплатити за таксі, чого зазвичай старався не робити. Ця дівчина нічим його не вразила; відверто говорячи, він геть не пам’ятав, як із нею було, і це також його схвилювало. А ще — похмілля, з яким довелося боротися силою волі, холодним душем і медикаментами. Не найкращий початок дня, не кажучи вже про добове чергування, та яка на те рада? І ось результат…

Тобі слід відпочити, старий. Давно вже час. Візьми відпустку за свій кошт, і… утім, що це я? Візьми відпустку, як має бути. Ти вже три роки гаруєш без вихідних. Скористайся нагодою і розслабся.

Голос директора клініки запищав у вусі, мов нав’язливий комар. Павло скривився. Інеса Борисівна Тягнидуб, яку в «Леді» заочі називали «Арманд», цілком відповідала як своєму прізвищу, так і прізвиську, носила виключно шкіряний одяг — лікарі в ординаторській закладалися, що й спіднє в неї шкіряне, рясно всіяне металевими кнопками та шипами — курила «Приму» без фільтра і робила похибку на стать підлеглих лише у звертанні до них, уживаючи відповідно «стара» та «старий», навіть якщо розмовляла з сімнадцятирічною медсестрою чи санітаром років двадцяти. У її вустах поради звучали, як армійські накази набували інтонаційного забарвлення цілком таємних урядових радіограм, і сперечатися з нею чи, Боже борони, ставати їй поперек дороги наважився б хіба що потенційний самогубця. У клініці «Леда» таких не було. Психологічне (та й професійне) тестування претендентів на посаду в найкращій медустанові Змієва проводилося на вищому рівні. Задля створення потрібного мікроклімату в колективі можна піти на будь-які жертви, частенько повторювала Арманд. І так само часто йшла на жертви — моральні, матеріальні, людські. Однак потрібний мікроклімат аж ніяк не заважав колегам сахатися від Штоса, як від пранцюватого. Після інциденту головний лікар перестав із ним вітатися, завідувач хірургії більше не забігав на чай «із грамулькою коньячку», при випадкових зустрічах у коридорі коротко кивав, на нарадах, сипнувши з вуст сухе, піщане «Павле», не звертався до нього прямо, від чого їхні перемовини нагадували дурну дитячу гру в «зіпсований телефон», а керівник невропатології, приваблива брюнетка років сорока, з якою в Павлуші передбачався перспективний в усіх сенсах цього слова зв’язок, прямо в лоба назвала об’єкт своєї нереалізованої пристрасті «катом», і взяла за правило обходити зіщуленого, мов побитий пес, Штоса десятою дорогою. Що думали про нього підлеглі, Павла Вільгельмовича не вельми обходило, але також було прикро, і бадьорості та бажання працювати не додавало.

Клініка, якій він віддав десять років свого життя, тепер висмоктувала з нього всі соки. Якась, прости Господи, Голгофа, де його розпинали щодня. Страшна то річ — людський осуд. Страшна, сліпа і безжальна.

Штосу пригадалося, як він ще зеленим новачком — усього лише п’ять років професійного стажу після інтернатури, та й ті в задрипаній районній поліклініці — уперше переступив поріг кабінету Інеси. Амбіційний, самовпевнений, дещо зухвалий Павло чимось припав їй до душі, і отримав роботу з легкістю, що вразила пані Тягнидуб не менше від нього самого. Шкірячись до Штоса, як казкова Кобиляча Голова, Інеса, поміж іншим, поквапилася розвінчати культ особистості Гіппократа, кількома влучними і дотепними зауваженнями змалювавши справжні моральні засади отця медицини. Пані директорка нагадала, що давній грек працював за драхми, а не за ідею, не гребував тим, аби виписати неправильне лікування чи