Читати книгу - "Небесний народ"

Старий заперечливо крутнув головою та заморгав маленькими стуленими оченятами.

— Тільки тепло. Тепла, як на мене, ото саме враз. А от світла таки забагато. Мені стільки не треба. Ви би зайшли колись до мене в нору. Можна хоч зараз, нумо спробуйте! От побачите, не комфорт, а просто чудо. Усюди миленька темрява, прохолодно, тиша і, зауважте, температура завше стабільна, почуваєш себе просто-таки як вареник у сметані. Крім того, мені зовсім нема потреби вганяти за якимось комариком чи мухою, як оце ви. Хробаки та личинки самі заповзають у мої нори. Лежать там собі й чекають, поки я їх з’їм. От це не життя, а казка, маю вам сказати.

— Тьху на тебе, — промовила кропив’янка і всміхнулася. — Справжнісінький кріт, ні додати ні відняти. Якби не знала вас уже довший час, то розмови і не починала б. До вашої кротячої натури таки треба призвичаїтися, розумієте, про що я? Якби вам хоча б трішечки розуміння… Та де там: вперті — і край. Це все від занудливої роботи. Ех, якби не ця ваша впертість, я розповіла б вам, як то жити щасливим. Насамперед — ваш дім має бути відкритий небу. Ось це і є головною передумовою для радості у серці. Ви думаєте, ми, птахи, співали б так багато, якби наше помешкання ховало від нас небо?

Кріт підсліпувато моргнув кілька разів, і його широка, зісподу рожева лапа відгорнула вбік дрібку землі.

— То це ви про гнізда ваші таку патетику розводите? — перепитав він направду здивовано. — І хто б ще міг понавигадувати таке? Та ви би хоч один-єдиний раз побачили мою зручнесеньку нірку-домівку! То таких би набралися заздрощів, такого б зазнали розчарування, що надалі забули би назовсім про свої відкриті помешкання, безмежні небеса та прилинули додолу… Знайшли що домівкою називати! Таку хату збудувати легко. Принести кілька сухих гілочок, сіна або ж, у кращому разі, кінського волосу, одним словом — усілякого непотребу. Отож, понакидаєте те одне на одне і сідаєте у ту купу. Можна додати, що перед тим туди справді заглядає небо. А чому йому б і не заглянути? Важко хіба, га? Воно, те небо, нікуди не дінеться: то загляне, то дощем хлюпне, і, скоріш за все, йому байдуже, чи така, сказати б, домівка одна під ним, чи багато їх. І ось саме від цього вам співати хочеться. Ага, то ось які ви, птахи! Добре, що нарешті я про вас таке дізнався.

— Господи Боже ж ти мій… — знітилася кропив’янка, ошелешена таким однобоким сприйняттям. — Але, з іншого боку, хто б там мучився і переконував оце підсліпувате доробало, у якого на меті лиш одне: попорпатися в болоті та грязюці. Ні, направду, це ж у вас єдине вподобання: встромити свого носа в ґрунт і ритися в ньому. Як засіли там глибоко, то відразу й кажете, що живете як у Христа за пазухою.

— Та ви просто не уявляєте собі, що це таке — земля, — примирливо забурмотів кріт, усміхнувся та пошкрябав собі черевце. — Ви й гадки не маєте, яке це благо, вітрогони пернаті! Певно, хто літає, той мусить-таки бути вітряним та непостійним. Нічого сталого і стійкого: у вас же за душею ні нори, ні діри. Фітькаєте то там, то сям, а на вечір сядете і не втямки вам, навіщо цілий день крильцями тріпотіли.

Зі схилу потягнуло духмяним ароматом, очевидно, десь у лісі зацвів кущ. Суперечка крота з кропив’янкою не залишилася непоміченою. Навколо почали збиратися лісові мешканці: білочка, яку всі знали на ім’я Лі, вуж Йоса, а з-під тільки-но розквітлої парасольки деревію виглядало кілька жуків. Усі втішалися з диспуту, який чимраз більше розпалювався. Та нараз суперечка й хихотіння присутніх обірвалися, хоча ніхто спочатку не второпав, що ж відбувається.

Позаду величезного та старезного пенька засвітився у темряві лісового затінку якийсь вогник-світлячок. Він хоч і не мав ніякого стосунку до сонця та його промінців, а все ж мерехтів яскраво. Саме це мерехтіння і принесло зі собою тишу на розбурхану пристрастями лісову поляну. Усі присутні на ній тварини замовкли і застигли у глибокому здивуванні. Одне за одним вони зачудовано повертали голови в сторону миготливого об’єкта — і їх охоплював неземний подив, а в декотрих навіть відчутно закалатало серце.

Та ось усі мешканці галявини розгледіли маленького, просто малюсінького чоловічка, блідого і мовчазного, який стояв посередині цього мерехтливого сяйва, простягнувши, ніби в благанні та острахові, руки. Створіння було не більшим за будь-яку з місцевих квіток. Воно мало тендітні білосніжні крильця, що стриміли вище плечей і ледь-ледь тріпотіли на ніжних подихах вітру, який гомонів у верхівках маленьких брунатних гайків та колихав квіточки на мохах. Здавалося, що тіло цієї дивовижної істоти випромінювало світло, ба вона й сама була немов зіткана із нього. Незнайомець не крокував, а плив над землею і, без сумніву, наближався, виблискуючи великими, неначе дві зірки, очима, до тварин, які принишкли на галявині.

Неможливо описати здивування та захоплення лісових мешканців, що не могли відірвати очей від дивного світлого створіння. Та що казати! Не тільки тварини, навіть рослини, усі, до найменшої травинки, схвильовано спостерігали за істотою з яскравого світла, котра пливла повз них, немов якийсь маленький ангел. Декотрі, що були більш досвідченими, могли вже здогадатися, що це квітковий ельф, проте їхнє здивування не було від цього меншим, бо точно знали, що такі створіння живуть лише кілька годин уночі. Розбуджені місячним світлом, вони відмирають у перших променях ранкового сонця, перетворюючись на вранішню росу, а квіти збирають її у своїх чашечках, де ельфи наступної місячної ночі знову народжуються. Це було просто нечувано, навіть найстаріші мешканці лісу не могли пригадати собі, щоб квітковий ельф міг уздріти денне світло. А старезна липа, котра багато чого набачилася за сотні років життя, і та проскрипіла зі своєї крислатої вишини: «Сталося диво, кажу я вам, любі, диво!»

Лісові мешканці розгублено вклякли на галявині, і жоден з них не міг вичавити із себе бодай слова. Зі своїх схованок, нірок та інших прихистків виглядали решта і також завмирали від розгубленості. Під враженням від побаченого усі навіть позабували про страх перед хижаками. Хоча,