Читати книгу - "Позичене обличчя, Петер Аддамс"

— Не раніше десятої…

Він повісив піджак на спинку стільця, натякнувши цим, що господині пора вже йти, аж раптом щось у її погляді змусило його насторожитися. Здавалося, вона боїться вийти з кімнати.

— Що з вами?

— Я знаю, це дурниці, та я… боюсь лишатися сама. Відколи одвезли матір до Чезвіка, втратила спокій. Ледь сутеніє, мені вчуваються кроки, шурхіт. А в будинку ж, крім того п'яного телепня, нікого немає…

— Де ваші сестри?

— Ще в Дубліні…

— Може, це Ерріс нишпорить всюди?

— Ні. Щовечора я ставила перед його дверима перекинуте відро з пляшкою на денці. Якби він одчиняв двері, пляшка неодмінно впала б. Я почула б шум. Взагалі я не з боязких, — вела далі Енн. — Але відколи тато помер, місця собі не знаходжу — всього боюся!

— Чому ж саме?

— Він не йде мені з думки. І зовсім не тому, що заповів усі гроші мені, Лайн і Гайлен. Він був гарний чоловік! — Її обличчя пом'якшало. — Хоч і завжди п'яний, але весь час у доброму гуморі! Жартує, усміхається. Як такого не любити! А скільки історій розповідав! Героєм кожної був він сам. Ми ладні були годинами слухати його. Співав теж чудово. Тому кохали його жінки. Правда, останнім часом він був страшенно неврівноважений: мало не щодня складав новий заповіт, а гроші ховав по всіх закапелках.

— Оце так! — удавано здивувався Девітт. — А як ставилася до цього мати?

— Два місяці тому вони святкували срібне весілля. І привселюдно мати плюнула батькові в обличчя, бо він упадав коло однієї рибачки. Навіть у свої шістдесят жодної спідниці не пропускав. А тепер я вам розповім таємницю… — Енн притишила голос. — Перед смертю покликав батько мене, тільки мене одну, і сказав, що всі свої гроші відпише нам, своїм дочкам.

— Але ж поки що заповіт не знайдено? — удав Девітт, ніби позіхає.

— Так, — засмутилась Енн. — В усякому разі я не знаю про нього нічогісінько. А мої любі сестриці, котрі далі свого носа нічого не бачать, і поготів! Вони зневажають мене, — мовила з ненавистю, — бо, бачте, вчилися, а я — ні. В мене серце слабе, часто хворіла, потім зовсім кинула школу…

Девітт пильно глянув на неї. Ні хтиве обличчя, ні повне, дуже тіло не виявляли ніяких слідів тяжкої хвороби. Могутнім рукам, мабуть, не страшна найважча робота, ноги дебелі, міцні.

— Чому ви так дивитесь на мене? — зашарілася вона і захихотіла. — Якщо вам більше нічого не треба, я піду.

— Вже не страшно? — спитав Девітт.

— В домі з'явився мужчина, тепер усе буде гаразд.

На порозі вона зупинилась, озирнулася, але Девітт лише кивнув їй на прощання. Зітхнувши, дівчина зачинила за собою двері.

В коридорі зарипіла підлога, тоді рипнули двері, й почувся гучний шум води. Спочатку Девітт подумав, що цей звук іде з туалету, але потім вирішив, що Енн або Ерріс миються у ванні.

Влігся під свіжим простирадлом. Довго не міг заснути, перевертався з боку на бік, проте, хоч як дивно, зовсім не думав про Скроггів, про заповіт. Хвилями наринули спогади з власного життя.

В один з останніх днів війни — радянські війська були вже в Берліні — його поранив осколок гранати, який ще й досі сидить у черепі. Потрапив у госпіталь, де й познайомився з сером Річардом Бердом, відомим юристом, брат якого був провідним працівником Скотланд-Ярду. Саме Річардові Девітт завдячує своїм інтересом до особливих випадків, що їх він, як адвокат, доти ніколи не розслідував. Останні роки він цілком присвятив істотам, яких суспільство штовхнуло на стежку насильства, шахрайства, крадіжок. Девітт умів досить швидко викликати довіру цих істот, вони зізнавалися йому в усіх своїх гріхах, тоді як інші слідчі марно намагалися видобути з них бодай слово.

Завдяки цьому винятковому вмінню Девітт нерідко добував такі відомості, яких не могли дати ні навички, ні судово-медична експертиза. Слідча робота допомагала йому забувати про біль у пораненій голові краще, ніж книги чи канцелярська буденщина юридичної контори. Коли та буденщина надто вже набридала йому, він брався за таку справу, як оця, в Кілдарі, і йшов по сліду. Одного разу багатотижневі розшуки привели Девітта аж на Берег Слонової Кістки в Західній Африці. Такі випадки дуже дратували його ділового партнера, вельмишановного сера Вільяма: скільки часу і грошей змарновано! Але Девітта це анітрохи не турбувало…Вода все ще шуміла, і він згадав про мету свого приїзду до Кілдара. Пропахлий стружкою і фарбою готель, букет червоних троянд в руці гробаря, таємнича скриня, п’яниця Ерріс, налякана Енн — все це досить незвичайне. Навіть шум води здавався Девітту дивним. Але він був надто втомлений, щоб підвестися з ліжка і подивитися, що там з тією водою.

Вітер надворі вгамувався. Проте вогник свічки, поставленої Енн на столі, хилитався, наче в приміщенні ворушилося щось незриме.

— Протяг, — мовив Девітт, погасивши свічку, і все поглинула нічна темрява…

Коли він, здригнувшись, прокинувся, у вікно вже сірими очима заглядав день. Вода шуміла, як і раніше. Девітт вистрибнув з ліжка і прожогом кинувся в коридор. Ванна кімната була порожня, вода вже давно переповнила не тільки білий резервуар, а й усе приміщення і дзюркотливими струмками текла по сходах. Здіймаючи бризки, Девітт побіг униз. Рвонув кілька дверей, аж поки не знайшов кімнату Енн, і закляк на порозі: господиня висіла на мотузці, міцно прив'язаній до сволока. Її обличчя було скривлене, чорне волосся спадало на лівий бік. Підійшов ближче. В очі впало, що волосся Енн було пофарбоване: у проділі воно було світле. Перевів погляд на її босі ноги. Два пальці на них — нігті вкриті яскраво-червоним лаком — набрякли, неначе їх хтось подряпав.

Девітт подумав, чи не витягти Енн із зашморгу, але в ту ж мить збагнув, що це ні до чого: вона вже задубіла.