Читати книгу - "Пошитий у дурні, Джек Лондон"

- О Макамуче,- сказав Суб’єнков.- Я не збираюся помирати. Я велика людина, і дурний би я був, щоб помирати. Ні, я не помру. Я ж зовсім не такий, як оте падло.

Він глянув на жалюгідне створіння, що колись було Здоровилом Іваном, і зневажливо копнув його ногою.

- Я занадто мудрий, щоб помирати. Слухай-но, я знаю чудовне зілля. Тільки я один знаю це зілля. Отож я й не збираюся помирати, а хочу помінятися цим зіллям з тобою.

- Що це за зілля? - спитав Макамук.

- Це чудодійне зілля.

Суб’єнков завагався на хвилину, ніби міркуючи, чи варто виявляти свою таємницю.

- Я скажу тобі. Якщо трохи цього зілля втерти в шкіру, то вона зробиться така тверда, як камінь, і така міцна, як залізо, так що ніяка гостра зброя не зможе її розрубати. Найсильніший удар нічого їй не зробить. Кістяний ніж для неї однак, що грудка глею, від неї відскочить навіть залізні ножі, які ми вам привезли. Що ти даси мені за таємницю цього зілля?

- Я подарую тобі життя,- відповів Макамук через перекладача.

Суб’єнков презирливо засміявся.

- І ти будеш рабом у моєму домі аж до самої смерті.

Поляк засміявся ще презирливіше.

- Розв’яжіть мені руки й ноги, і тоді поговоримо,- сказав він.

Ватаг зробив знак, і коли Суб’єнкова звільнили від пут, він скрутив цигарку й запалив.

- Ти верзеш дурниці,- сказав Макамук.- Нема такого зілля. Не може бути. Гостре лезо дужче за якесь там зілля.

Ватагові не вірилось, а проте він вагався. Він бачив не одну диявольську штуку цих мисливців за хутром, тим-то й не міг дуже вже не йняти віри.

- Я подарую тобі життя, і ти не будеш рабом,- сказав він.

- Цього замало.

Суб’єнков грав свою роль так спокійно, наче торгувався за лисячу шкуру.

- Це чудодійне зілля. Воно не раз рятувало мені життя. Я хочу санки й собак, і щоб шестеро твоїх мисливців проводжали мене річкою вниз і охороняли мене аж до останньої ночівлі перед Михайлівським редутом.

- Ти мусиш жити тут і навчити нас усіх цих диявольських штук,- була відповідь.

Суб’єнков мовчки знизав плечима. Він випускав дим з цигарки в морозяне повітря і з цікавістю розглядав те, що лишилося від козака-велетня.

- А цей шрам! - раптом сказав Макамук, показуючи на шию поляка, де виразно синів рубець від ножа, знак по одній камчатській бійці.- Твоє зілля погане. Гостре лезо дужче за зілля.

- Цей удар зробила дуже сильна людина.- Суб’єнков напружено думав.- Дужча за тебе, дужча за найдужчого з твоїх мисливців, дужча, ніж він.

І знову носаком мокасина він копнув козака - жахливе видовище, бо хоч Іван був непритомний, проте його пошматоване, знівечене тіло вперто чіплялося за життя.

- Тоді зілля було заслабе. В тих місцях не знайшлося потрібних ягід, а у ваших краях, я знаю, їх багато. Тут зілля буде сильніше.

- Я дозволю тобі піти вниз річкою,- сказав Макамук,- і дам тобі санки й собак, і шістьох мисливців, щоб охороняли тебе.

- Ти надто довго думаєш,- холодно відказав Суб’єнков.- Ти образив моє зілля тим, що не одразу пристав на мої умови. Отож тепер я вимагаю більшого. Я хочу сотню бобрових шкур (Макамук ошкірився глузливо). Я хочу сто фунтів сушеної риби (Макамук кивнув головою - риби вони мали багато, і вона була дешева). Я хочу двоє санок - одні для себе, а другі для мого хутра та риби. І мою рушницю хай повернуть мені. Якщо тобі не подобається ціна, то за часину вона стане ще вища.

Якага прошепотів щось ватагові.

- А як я знатиму, що твоє зілля - справжнє зілля? - спитав Макамук.

- Це дуже легко. Спершу я піду до лісу...

Якага знову прошепотів щось Макамукові, і той підозріло закивав головою.

- Ти можеш послати зі мною двадцять мисливців,- вів далі Суб’єнков.- Бачиш, я мушу знайти ягоди й коріння, з яких вариться це зілля. Потім ти поставиш отут двоє санок, наладуєш їх рибою та бобровими шкурами, покладеш рушницю та придаси шістьох мисливців, що підуть зі мною, а як усе буде готове, я натру зіллям шию і покладу голову он на ту колоду. І тоді найдужчий з твоїх мисливців візьме сокиру й рубоне тричі мене по шиї. Ти сам можеш тричі вдарити.

Макамук стояв, роззявивши рота, вражений цим останнім і найдивовижнішим чудом мисливців за хутром.

- Але слухай,- поспішив додати поляк,- перед кожним ударом я повинен знову намастити зіллям шию. Сокира важка й гостра, і я не хочу, щоб сталася якась помилка.

- Все, що ти просиш, буде твоє,- поспішаючи дати згоду, вигукнув Макамук.- Готуй своє зілля.

Суб’єнков приховав свою радість. Він вів одчайдушну гру, і похибок тут не повинно бути. Він сказав погордливо:

- Ти довго зволікав. Моє зілля ображене. Щоб спокутувати цю образу, ти мусиш віддати мені свою дочку.

І він показав на дівчину - бідолашне створіння, косе на одне око, та ще й зуби в неї випиналися, як у вовка. Макамук розсердився, але поляк спокійнісінько скрутив і запалив ще одну цигарку.

- Поспішай,- погрожував він.- Якщо будеш вагатися, я вимагатиму ще більше.

Запанувала тиша; похмурий північний краєвид поволі зник йому з-перед очей, і він думкою полинув до рідного краю та до Франції, а глянувши ненароком на дівчину з вовчими зубами, пригадав іншу дівчину, співачку й танцівницю, що з нею запізнався ще тоді, як юнаком уперше прибув до Парижа.

- Навіщо тобі ця дівчина? - спитав Макамук.

- Візьму з собою, коли поїду річкою вниз...- Суб’єнков поцінував її поглядом.- З неї буде гарна дружина, а честь поріднитися з тобою - то добра винагорода за моє зілля.

Він знову пригадав співачку й танцівницю і замугикав пісеньку, якої навчився у неї. Ще раз переживав він своє життя, але дивився на сцени з минулого якось ніби збоку, наче вони його не обходили, немов то були малюнки в книжці про чиюсь чужу долю. Нараз ватагів