Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

- А давно вона вийшла, Джо? - Я завжди вважав його такою ж, як і сам, дитиною, тільки на зріст більшою.

- Та вже,- сказав Джо, глянувши на годинника, що висів на стіні,- хвилин з п'ять вона шаленіє, Піпе. О, вертається! Сховайся за двері, друзяко, та прикрийся рушником.

Я так і зробив. Але моя сестра, місіс Джо, розчахнувши двері й відчувши перепону, зразу вгадала причину і вдалася до Лоскотуна для глибших досліджень. Завершилось це тим, що вона штурнула мене - у хатньому вжитку я часто правив для неї за свого роду кидачку - на Джо, а той, завжди охочий зустрітися зі мною на будь-яких умовах, спровадив мене в куток за коминком і спокійно загородив своїм здоровецьким коліном.

- Де тебе, мавпеня, носило? - спитала місіс Джо, тупнувши ногою.- Зараз же мені кажи, чого ти такого накоїв, що я просто місця собі не знаходжу від хвилювання, переживання й страху, бо коли ні - то я витягну тебе з кутка, хоч би вас тут було півсотні Піпів і цілих п'ять сотень Гарджері.

- Я тільки був на цвинтарі,- плачливо пробурмотів я зі свого ослінчика в кутку, потираючи ушкоджені місця на тілі.

- На цвинтарі! - повторила сестра.- Якби не я, ти б уже давно й навіки був на цвинтарі. Хто виховав тебе власною рукою?

- Ви,- сказав я.

- А може, ти мені поясниш, навіщо я це зробила? - вигукнула сестра.

Я пробурмотів:

- Не знаю.

- І я не знаю,- сказала сестра.- Вдруге я б нізащо не стала цього робити! Я вже знаю. Відколи ти прийшов на світ, я, можна сказати, й не скидаю цього фартуха. Мало, що я жінка простого коваля (та ще й Гарджері), то я ще мушу бути тобі за матір!

Але я її вже не слухав і, похнюплено втупившись у вогонь, перекинувся думками на інше. На тлі цих зловісно мерехтливих вуглинок переді мною поставали болота і серед них утікач з кайданами на нозі, таємничий молодик, напилок, харчі й жахлива моя обіцянка обікрасти оселю, де я жив.

- Авжеж,- сказала місіс Джо, ставлячи Лоскотуна на місце.- Цвинтар, де ж пак! Легко вам обом говорити про цвинтар.- Один з нас, до речі, не озивався ані словом.- Ви самі заженете мене на цвинтар, уже не довго чекати. І ладно ж вам обом житиметься без мене!

Коли вона заходилася готувати чай, Джо позирнув на мене з-під коліна, немов прикидаючи, як ми вдвох давали б собі раду, якби здійснилося це похмуре пророцтво. Після цього він звів на місіс Джо голубі очі, а правою рукою став погладжувати свої лляні кучері й баки, як то мав звичку робити під час родинних колотнеч.

У моєї сестри був певний усталений спосіб краяти для нас із Джо хліб та намазувати його маслом. Спершу лівою рукою вона притискала буханець до нагрудника, де в нього встромлялася часом шпилька, часом голка, згодом потрапляючи нам у рот. Потім брала на ножа трохи масла (небагато) і розмазувала по всій хлібині, так, як аптекар готує гірчичника, жваво орудуючи одним і другим боком ножа, розрівнюючи й підбираючи масло по краях. Нарешті вправним завершальним рухом витерши ножа об крайчик гірчичника, відбатовувала товстенну скибу, яку, перше ніж зовсім відокремити від буханця, розрізала на дві половинки: одна з них діставалася Джо, а друга мені.

Дарма що голодний, я цим разом не наважився з'їсти свою пайку. Про всяк випадок я мусив мати щось у запасі для мого страхітливого знайомця та його спільника, ще страхітливішого молодика. Бо ж я знав, як вельми ощадливо господарює місіс Джо і що мої спроби щось поцупити можуть скінчитися нічим. Через це я вирішив свій шмат хліба з маслом сховати в холошу штанів.

Але виявилось, що здійснення цього заміру вимагало подиву гідної мужності. То було все одно, що стрибнути з даху високого будинку або скочити в глибоку воду. Джо мимохіть ще більш ускладнював моє становище. Оскільки ми двоє, як я вже казав, були потерпілі й у певному розумінні змовники і разом собі бавилися, у нас із ним завівся звичай змагатися за вечерею - хто швидше з'їсть свою пайку: ми нишком демонстрували один перед одним над'їджені шматки, що заохочувало нас до подальших зусиль. Цього вечора Джо кілька разів спонукав мене до нашого звичного дружнього суперництва, виставляючи на видноту свою скибку, яка швидко меншала у розмірах, але щоразу бачив, як я сиджу з жовтим кухликом чаю на одному коліні і незайманим шматком хліба на другому. Кінець кінцем мені стало ясно, що далі зволікати нікуди й треба щось вчинити, але так, щоб це виглядало якомога природніше. Я скористався хвилинкою, коли Джо не дивився на мене, і вкинув хліб з маслом у холошу.

Джо явно збентежила моя, як йому здавалося, нехіть до їжі, і його зовсім не втішив черговий кусень, що він відкусив від своєї пайки хліба. Жував він його набагато довше, ніж звичайно, поринувши у глибоку задуму, і зрештою проковтнув, як пігулку. Готуючись відкусити ще раз, він схилив голову набік, аж це раптом глянув на мене й побачив, що мій хліб зник.

Подив і жах на його обличчі, коли він так і застиг, не донісши хліба до рота, були надто очевидні, щоб моя сестра їх не помітила.

- А це що таке? - хутко спитала вона, ставлячи свою чашку.

- Ну, знаєш! - пробурмотів Джо, докірливо хитаючи головою.- Піпе, друзяко! Ти собі цим заподієш шкоду. Він же десь застряне. Ти ж не пережував його, Піпе.

- Що там іще? - гострішим тоном перепитала сестра.

- Ти кахикни, може, воно хоч трохи вискочить, їй-бо, Піпе,- вражено сказав Джо.- Вихованість там чи ні, а здоров'я - це здоров'я.

В цю хвилину сестра моя зовсім знетямилась, бо кинулась на Джо й, схопивши за баки, стала товкти головою об стіну, а я провинно занишк у своєму кутку.

- Тепер, нарешті, може, ти скажеш, у чому річ, кабанюго лупоокий? - відсапуючись, промовила моя сестра.

Джо розгублено подивився на неї; потім усе так само розгублено відкусив від свого шматка й знову втупився на