Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

Й старії рани, що болять під сльоту.

І я пішов до лісу. Дивна туга

Мене до нього потягла, немов

Повірника старого здиблю й друга,

І виплачусь, і виговорюсь знов,

І вирвусь із утоптаного круга,

І відновлюсь душею до основ.

Аж серце билось живо того ранку,

Немов стрічав я давнюю коханку.

Та друг мій був не той вже, що колись!

Пропав і слід колишньої пишноти!

Куди лиш глянь - пеньки й пеньки тяглись,

Сліди вогнищ і трацької роботи,

І зломи, й виверти, й тріски п’ялись

Серед баюр і всякої гидоти;

Де-де лиш дуб та ільма одинока

Гляділи на руїну ту звисока.

Я мовив:

Отак-то нам зустріться довелося!

В які ж хижацькі лапи ти попавсь?

Ліс мовив:

З твойого де-де сивого волосся

Пізнать, що й ти в розкошах не купавсь.

Я мовив:

Життя воєнним табором тяглося,

То тут, то там противник прискіпавсь;

Я боронивсь, не раз мав перемоги,

Та часто й падав ворогам під ноги.

Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скніти,

Все гонить до нових стремлінь і змін.

В огонь життя, що гріє, жре і світить,

Усе нових докидує полін.

Здобув успіх - куди там гомоніти,

Що ран, і сліз, і праць коштує він!

А впав у бою - люто зціпиш зуби

Й не тямиш обсягу своєї згуби.

Ліс мовив:

Еге, війна! Вона й мене скосила!

Обдерла, зжерла всю мою красу.

Я ж гордий був! Моя живуча сила

Оперлася гризьким зубам часу;

Так много бур, вихрів, снігів зносила,

Що думалось мені: я все знесу.

Аж смерть гриба старого - стид сказати -

Була сигналом до моєї страти.

На схід від мене тямиш палац білий

На горбі? Князь старий там проживав.

Я й десять сіл, що вкруг мене обсіли,

Його були. «Мій ключ»,- він нас так звав.

І доки жив, хоч як сини клептіли,

Мене рубать не дав, не продавав:

Йому я спомин був його княгині,-

Аби він жив, я б ще стояв донині

Весь вік його був сплетений зо мною:

Малим гуляв по моїх він стежках;

Потім ганяв з стрільбою за серною,

Вправляв свій кріс на кабанах, вовках;

Потім не раз з княгинею-жоною

Й веселим гуртом тут на лови тяг,

Аж раз після веселої забави

Княгиню вбиту винесли з гущави.

Була прегарна ще, хоч вся студена,

Згас блиск очей, навіки голос стих;

Шовкова сукня кров’ю обагрена,

Солодкий усміх на устах застиг;

У саме серце кулею ражена,

Без болю вмерла, нагло, в один миг.

Хто, як, за що скосив се гарне тіло,

Навсе лишилось темним сеє діло.

Шептали: смерть сама собі зробила,

Бо жить з князем не хтіла, не могла,

Бо не князя, а іншого любила,

Але благань його не приняла;

Натомість інша чутка доводила,

Що зрадила князя, йому була

Та зрада звісна і що він з любові

Й розпуки їй кроваві справив лови.

Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий;

Його звезли зомлілого домів;

Весь похорон княгині сумовитий

В нестямі він лежав, в огні горів;

Нездужав довго, їздив води пити,

Зів’яв, ізгорбивсь, мовили - вдурів:

Не вірив, що вона убита з кріса,

Все ждав, що верне, певно верне з ліса.

Він скаженів, коли хто смів згадати

Про смерть її; весь палац, кожда річ

На поворот її все мали ждати:

Світити світло в спальні кожду ніч,

Стелити ліжко, у вазон вкладати

Букети свіжі, нагрівати піч;

На новий рік, на вродини, йменини

Багаті дари він складав княгини.

А гарний день настане, князь в заранню

Таємно схопиться і в ліс біжить;

Під дубом стане, кличе: «Маню! Маню!»

Надслухує, зітхає, жде й дрижить.

«Я не серджусь! Вір мойому коханню!

Вернись! Як в раю, в парі будем жить!

Не йдеш? Загнівалась на Яся твого?»

Отам-то раз його й знайшли мертвого.

Гей, то були веселі похорони!

В князя сини - два славні гультяї,

На батьківське добро, немов ворони,

Накинулись та й ну ділить паї!

Ще за князем не продзвонили дзвони,

А вже вони ревли, мов бугаї,

В покоях рились, скрині розбивали,

Жидам убрання, меблі продавали.

Спішилися й мою красу продати,

Та не було на дерево ціни!

Прийшлося знехотя гульвісам ждати,

Хоч шарпали вірителі; вони

Недарма й ждали: мали будувати

Залізницю в тій стороні з весни -

І те вдало́ князьке́ ім’я свячене,

Що шлях пройшов якраз поперек мене.

Весна прийшла, а з нею враз багато

Людей, возів, і коней, і сокир;

І гомін був, і спів, немов у свято,

І стук, і плач бентежили мій мир;

Мов різаком, напів мене розтято,

І біль мене прони́зав вздовж і вшир,

Як в моїм серці висікли провали,

І стацію й дворець побудували.

Ще раз зима прийшла, снігами вбрана,

Ще раз весна пахуча зацвіла;

Моя, здавалось, заживає рана,

І на просіках свіжа брость росла;

Лиш та залізна гадина погана

Щодень свистіла, грюкала й ревла;

Я знав, що се моя нехибна згуба:

Вона мене згризе, як черви дуба.

Весною ще вона мені примчала

Дарунок - щоб не бачив я таких!

Вона, що про культуру так кричала,

Мене зробила свідком сцен гидких.

Людськая кров із рани тут дзюрчала.

Я ссав її; від корінців тонких

Аж до вершин смертельна