Читати книгу - "Роковий український ярмарок, Нечуй-Левицький"

Між ряд­ка­ми се­лянських ко­ней, мир­ша­вих, схуд­лих, веш­та­ються по­де­ку­ди смуг­ляві пат­латі ци­га­ни з своїми шка­па­ми. Яка си­ла ху­до­би! Скільки тут корів уся­кої по­ро­ди! Між здо­ро­ви­ми панськи­ми го­лин­дер­ка­ми рябіють се­лянські мир­шаві корівки, такі завбільшки, як те­ля­та або го­до­вані йоркшірські ка­ба­ню­ги, що ле­жать попід во­за­ми в хо­лод­ку плис­ком на че­реві з сли­ве плис­ко­ва­ти­ми спи­на­ми і тільки ніби стог­нуть од спе­ки.

Ця по­ло­ви­на яр­мар­ку на тор­го­виці ба­га­то пістрявіша. Між се­лянськи­ми во­за­ми по­де­ку­ди ма­ня­чать усякі брич­ки панські. На брич­ках пе­чуться на сонці панії, ма­туш­ки, а то й пан­ни. Па­ни, пан­ки, уп­ра­ви­телі, ба­тюш­ки й усякі скуп­щи­ки по­оди­но­ко й гур­том ог­ля­да­ють коні, тор­гу­ють. Між свит­ка­ми ма­ня­чать пальта, ка­пе­люші, ря­си. По­де­ку­ди сно­ви­га­ють жид­ки й ци­га­ни. Скрізь аж ки­пить торгівля й купівля. По­купці ог­ля­да­ють коні навк­ру­ги, заг­ля­да­ють їм в ро­ти, ог­ля­да­ють зу­би. Коні пру­ча­ються, за­ди­ра­ють го­ло­ви, хви­ца­ються. По­купці кри­чать, але не­за­ба­ром схо­дяться в ціні, здо­ро­во тричі ляс­ка­ють по до­лоні. На кра­ях, на прос­торі вип­ро­бо­ву­ють - які коні на ході. Он ци­ган ско­чив на свою шка­пу й по­летів швид­кою рис­сю, аж пат­ли на го­лові тря­суться. Він штов­хає ко­ня­ку в бо­ки за­каб­лу­ка­ми, гу­кає, ве­ре­щить, свис­тить як навіже­ний. Се­ля­ни сто­ять по­важ­но й тільки осміха­ються. Скрізь кру­тяться хур­ма­ни на ко­нях. Па­ни й ба­тюш­ки ог­ля­да­ють хо­ду і між со­бою ниш­ком пе­ре­мов­ля­ються або крадько­ма пе­ре­мор­гу­ються. Підставні хва­ле­ни­ки за пла­ту од купців вих­ва­лю­ють коні на всі бо­ки і за­пев­ню­ють панків, що коні добрі, бо буцімто во­ни їх дав­но зна­ють і самі ладні тор­гу­ва­ти й ку­пи­ти їх… Але па­ни їм не ймуть віри і, оче­ви­дяч­ки, не вва­жа­ють на їх об­лес­ли­ве вих­ва­лю­ван­ня.

По всій тор­го­виці скрізь гам та крик не­у­яв­лен­ний! Коні іржуть, хви­ца­ються, а то й ку­са­ються. Ко­ро­ви ре­вуть, свині кувіка­ють, не­на­че колії тяг­нуть їх на заріз або вже штри­ка­ють но­жа­ми. Лю­де го­мо­нять, кри­чать. Гомін стоїть гус­тий, не­на­че десь поб­ли­зу шу­мить та ре­ве во­дос­пад. Тут вже істий со­дом! Не­на­че який­сь давній на­род десь зняв­ся з місця та й ота­бо­ривсь, мов в ча­си «ве­ли­ко­го пе­ре­се­лен­ня на­родів». На цей ро­ко­вий яр­ма­рок зби­рається на­ро­ду, пев­но, ти­сяч п'ятнад­цять або й двад­цять. Іста Ба­тиєва ор­да, тільки без верб­людів та гарб!

І скрізь по май­да­нах тільки й чуть чис­ту ук­раїнську мо­ву, ні криш­ки не по­каліче­ну. По-українській го­во­рять па­ни й ба­тюш­ки і па­ни-ка­то­ли­ки, котрі ту­теч­ки навіщось звуть се­бе по­ля­ка­ми, і жи­ди, бо в ту­тешніх ка­то­ликів-панів та дідичів, в ту­тешніх жидів свій рідний язик - є тільки ук­раїнський. Па­ни-ка­то­ли­ки пo-польській го­во­рять по­га­но й не­чис­то і тільки на­род­ною ук­раїнською мо­вою го­во­рять чу­до­во, мов сам на­род, хоч ця мо­ва чо­мусь їм не до впо­до­би… Ця незлічен­на яр­мар­ко­ва на­род­на ма­са не­са­мохіть асимілює, упо­доб­лює собі і панів, і жидів своєю жи­вою мо­вою.