Читати книгу - "У пащу дракона, Шевчук Валерій"

Ми знали, що він заїкався, через це й небагатослівний був, отож і тепер я почув голос од нього, що також заїкався:

— Пі-іду! І я з тоб-бою при п-панії мо-оїй! Бо т-тяжко-о тобі б-буде!

Здивувався од того всього і немало вразився, а ще більше схвилювався, адже ніколи досі не лунали до мене так голоси тих, кого у земному світі вже нема, тож, тремтячи, як осиковий лист, я все-таки наблизився до образу Неємії і побачив, що він стоїть у рамі зовсім живий і всміхається, а очі в нього палають жаром. І від погляду тих очей, мені видалося, червоних, млосно стало, аж упав па коліна й уклонився, а коли знову звів очі, то живого Неємії в образі вже не було, а тільки саме барвне мальовидло, відтак почув, що церквою хтось іде, — звук кроків лунко відбивався від стін, ніби той, котрий ішов, був у важких чоботях. Зарипіли двері, відчинившись, а тоді з вискотом прихилились. Я кинувся, щоб подивитися, хто ж то іще був, окрім мене, в церкві, а коли й собі відкинув двері, то нікого у дворі не побачив, тільки дув сильний вітер, і дерева вгинались і шуміли, хоч були уже майже безлисті, а те листя, що залишилося, зривалося із гілля й неслося нестримно у безвість. І здалося мені, що той вітер завіває мені в груди, холодить серце й легені і видуває звідтіля тепло.

І досі не відаю: чи хтось наді мною у церкві пожартував, чи то якась невидима сила була, чи ота особа в розрідженій плоті, що останнім часом мене не покидала, бо не відчував її зараз за собою, — десь вона під той час щезла.

Вирішив повернутися і ще раз уклонитися іконам святим, а передусім чудотворній Богородиці, але вже нічого не сталося: ні шуму, ні голосів, ні оживлення мальовидла — анічогісінько! Втяг у себе повітря, зітхнув і відчув, що й досі тремчу, як осиковий лист, — ніколи не був доти таким страхополохом! На всяк випадок, пішов до келії ігумена Іларіона Денисовича, той сидів за столом і писав "Парергон" у величезній розгорнутій книзі.

— Ще не поїхав? — трохи роздразнено повернувся до мене ігумен.

Я, затинаючись, оповів про те, що сталось у церкві.

— Ну, що ж, — мовив відсторонено ігумен, — може, ти й сподобився чуда, а може, щось тебе спитує.

— Як так спитує? — злякано спитав я.

— Е, брате милий, у світі стільки чудного трапляється. Коли дасть тобі Бог повернутися, я завершу цю книгу, прочитаєш.

— Але ж я її не раз читав…

— Коли ж читав, — рівно й ніби байдуже мовив Іларіон, — то маєш усе збагнути сам. Не дурний ти в цьому світі чоловік…

Не зовсім зрозумів, про що він говорить. Іларіон же знову схилився над писанням, і перо його монотонно заскрипіло. Я повернувся, щоб вийти.

— Стривай, — мовив він і кинув перо. — Одне тобі можу дати в поміч: паперовий образ Богородиці нашої чудотворної, щойно видрукуваний у Києві,— може, він тебе й убереже. Коли ж убереже, значить, ти під її покровою, а коли ні, інша сила тебе веде.

— Яка ж сила може мене вести? — вигукнув уражено.

Іларіон вийшов із-за столу, підійшов до шафи і вийняв кипу віддрукованого образу Пречистої Куп’ятицької.

— Кажу ж тобі, брате милий, все маєш зрозуміти сам. Не дурний ти у світі чоловік.

Узяв паперові відбитки образу чудотворної Пречистої Куп ятицької й попрощався з ігуменом. А коли вийшов із його келії, мені раптом здалося, що довкола засновано якесь мовчання і що я сам ходжу, ніби в коконі, завитий у те мовчання, — те, що мої брати по обителі знають, а я ні, але ніхто із них не зважується сказати те, що знають. Взагалі, від тієї хвилі, коли я зголосив, що їду-таки в царство Дракона, вони всі від мене наче відсунулися, ніхто мене не відмовляв од мого наміру, ніхто не осуджував, а сталося так, ніби змахнули на мене рукою і раптом зчужіли. І справді, тепер ніхто не вдавався зі мною у довшу розмову, а коли й розмовляли, то десь так, як здоровий із хворим, жаліючи його, може, навіть співчуваючи, але, однак, знаючи, що той хворий уже на ноги не стане. І хоч я, може, й не такий дурний у цьому світі чоловік, як сказав ігумен, але тієї таїни зрозуміти не міг, а можливо, я й справді зібрався їхати туди, звідкіля не повертаються? Але в одному був певний: будь-що чинячи, завжди покладався на Божу волю і діяв лише за нею; зрештою, й вибираюся в той світ, як уже казав, не зі своєї схотінки, а таки для діла загального, потрібного усім, задля храму нашого чудотворного, тобто виконую-таки послушання для всіх — чи ж заслужив я на таке відчуження і на таке байдуже від них співчуття? Виходило ж, неначе чиню щось супротивне Божій волі, і всі про це знають, лише я — ні, і що наче не задля них хочу старатися і Храму нашого, а задля себе й не більше. Мені голова пішла обертом, ішов стежкою, щоб сказати послушникові, що завтра вранці вибираємося, адже уже добряче приморозило і кілька день, як випав добрий сніг, достатній, щоб їхати саньми; отже, хай послушник споряджає сани і бере все потрібне в дорогу — гаятися вже не можу, бо й та особа в розрідженій плоті, про яку тут не раз згадував, відтоді, як упав сніг, не ходить за мною слід у слід, а знову ввійшла в нутро й колотить мною та підганяє, і я відчуваю той нездоланний потяг, що кличе в дорогу, й дати раду йому не можу. А може, раптом подумалося мені, не моя братія відчужилася від мене, а таки я від них, бо вже певною мірою не належу до їхнього світу, я уже у владі сили, до якої їм діла нема?

Тут побачив свого послушника Онисима Волковицького, він ніс хомута.

— Завтра їдемо, Онисиме, — сказав.

— Це вже мовите мені вчетверте, — буркнув Онисим. — Уже збираюся, все зроблю.

Був похмурий, очевидно, рушати в дорогу йому таки не хотілося так, як мені.

— Щось невдогодно? — спитав я.

— А те, ваша милосте, вибач на слові, — похмуро мовив Онисим, — що їдемо не знати куди і не знати по що. А може, як то кажуть: під дурного хату.

— Соромно тобі, Онисиме, казати такі слова, — відмовив я сердито. — Діло наше — послушання братії, і ми на те пристали.

— Та я нічо й не кажу, — відповів Онисим, дивлячись мені поверх голови. — Збираюся осьо! Я волі старших покірний.

— Отож покірний і будь, коли хочеш служити Господу.

— Господу служити хочу, — понуро мовив Онисим. — Але люди, ваша милосте, кажуть…

— Що люди кажуть?

— Що Бог у тому краї, куди вибираємося, не живе. Недаремно його царством Драконовим звуть.

— Тьху на твоє дурне слово! — вже зовсім розсердився я. — Бог живе скрізь, де поселилося його створіння, а тим більше, де йому моляться і шанують його. Коли навіть у піску травина виб’ється, то це вже і є Божа присутність, Онисиме. А ми ж, не тобі казати, їдемо між живих людей…

— Хай би воно було так, — мовив Онисим.

— Отож більше молися і не вір баб’ячим пересудам, — сказав я і, різко повернувшись, пішов од нього геть, зовсім розсерджений. А сердився я тому, що сам мав сумніва, і саме від того сумніва й побиває мене, як не раз уже писав, несвітський неспокій.

Розділ V

Ми виїхали на світанку на Слуцьк, і я раптом відчув полегшу, бо нарешті відірвався від отих недомовок, співчутливих поглядів, зітхань, поблажливих зі мною розмов, — ні, не був я страхополохом та й марновірним, а вдачу маю таку, що коли починаю діло, навіть безвиглядне, іду за ним чи із ним до кінця. Тоді стаю впертий до запеклості, — ось чому ігумен доручає найскладніші оборудки саме мені. Тепер же, коли наші сани легко заковзали дорогою, відчув і звичну веселість та й певність у собі, які завжди здобуваю, коли рушаю в упередній шлях: не було вже сумнівів, ані відчуття отієї вигаданої особи із розрідженої плоті, бо сумнів, зрештою, це і є розріджена плоть у нас самих.

До Слуцька ми дісталися без пригод, і я пішов до тамтешнього архімандрита, що мав прізвище Шицик. Це був чолов’яга високий, зарослий рудою бородою, очі мав глибоко загнані в черепа, тож коли дивився на мене, то понуро, навіть несамовито вони світилися, а що я в розмові повільний, то поки дооповів йому, що мене сюди, на Білу Русь, привело, він не раз закипав, аж з його засаджених глибоко очей починали сипатися іскри.

Що він думає, ваш ігумен? — закричав Шицик на мене по-литвинському. — Чи він зшибився від своїх чуд, що не відає порядку? Не знає, що треба мені, як митрополитанському наміснику, спершу написати, що хоче прислати своїх людей збирати в нас ялмужну? А що думаєш ти? — тицьнув у мене величезним грубим пальцем. — Ти ж намісник того дурного чудописця і повинен порядок знати!

Тут треба зробити маленьке пояснення. Отець ігумен Іларіон Денисович написав мені два листи: один із проханням дозволити збирання ялмужної в Білій Русі, а другий Дати супровідного листа, коли я захочу поїхати в царство Дракона. Цікаво те, що на другого листа архімандрит Шицик не сказав ані слова, так, ніби його не було, а гнів та обурення вилив на те, що написано було в листі першому.

Отож, коли Шицик звернувся до мене, я сказав йому якомога розважливіше і спокійніше:

— Ваша милість має волю дозволити мені збирати ялмужну чи не дозволити. Кричати на мене не треба, бо нічого лихого не вчинив і не збираюся чинити.

— І ти смієш таке казати? — роз’ярився до решти Шицик. — А це що, оце? — він тицьнув мені у вічі другого листа. — Чи і ти зшибився, як і твій дурний чудописець?

— Коли вашій милості щось невдогодно, — так само сумирно сказав я, — у волі вашій відіслати нас, не давши супровідного листа.

— І не дам! — ошкірився у рудій бороді Шицик. — А ці твої листи залишаться у мене.

Листи були безіменні, я мав показувати їх кожній духовній особі, куди б потрапив, щоб мати дозвіл на збирання ялмужної; не віддати мені листів — це значить зупинити в моєму послушанні та зневажити мою місію.

— Отже, яке ваше останнє слово? — спитав я.

— Моє останнє слово: забирайся мені з очей! — гаркнув роз’ятрено Шицик.

Справа поверталася на зле, виходило, що нас просто відсилають до Куп’ятицького монастиря, а я не звик не виконувати послушання.

— Молитимуся за себе і за вашу милість, — сказав я, вклоняючись.

Сани наші стояли серед оточеного стінами двору монастиря, Онисим стовбичив із батогом неподалець з тамтешніми ченцями. Але побачивши мене, іноцтво миттю розтеклося навсібіч, ніби я був оглашенний.

— Отець архімандрит забрав наші листи, — сказав я Онисимові, — доведеться вертатися назад.

— То й слава Богу! — радісно скрикнув Онисим. — Матінка Божа почула мої молитви.

Що ти верзеш, нещасний! — вигукнув я. — Чи не з волі святої матінки ми в цій дорозі?

Але Онисим уже вскочив у сани, хоч я ще не встиг до ладу всістися, і радісно цвьохнув коней.