Читати книгу - "Срібне молоко, Шевчук Валерій"

І він, бідашка, чи від того вітру, чи від печалі, почав тоншати в тілі, і вже ноги мав, як патички, а тіло згорбатіле й майже всохле, а голову мацюпеньку, в якій ледве вміщалася одна, а найбільше дві думоньки та й ті недорозвинені, бо що тут збіса вигадаєш, коли довкола розставлено такі дбайливі чати? І він згадав нараз дяка з села Птичого, яке було неподалець села Сорочого, де дякував раніше і звідки зумів свого часу щасливо втекти. Звався той милий його компан Степаном Щукою, і саме той Щука і сказав йому:

— Йди, куди хочеш, доміне Григорію, але не в Троянів. Бо в тому клятому Троянові якщо не поламаєш собі руки-ноги, то карка звернеш напевне. Обходь, доміне Григорію, того клятого Троянова десятою дорогою, інакше пропадеш — з'їсть тебе там volvenda dies.[3]

Але він, Григорій Комарницький, знехтував приятельським попередженням, а тепер, ідучи супроти вітру, що видувався з роздутих щік школи через зведені в дудочку вуста, думав не про те як знайти лазівку зі своєї облоги, а про те, що в цьому ceлі Степан колись напевне побував і щось вельми важке пережив, але він, дурний, про те не розпитався, а легковажно рушив у світ із порожньою торбою і з костурцем у руці, і в тій дорозі наздогнав його віз і двоє троянівців на ньому, які не тільки підвезли дяка, а й умовили пристати до їхньої школи, бо чомусь у тій школі ніяк не затримувалися дяки, хоча вони, громада троянівська, їм годять, як болячці, а вони, капосні, все від них тікають.

І Григорій пристав до цієї школи, і громада годила йому, як болячці, а школярі справно збирали, хоч і не завжди доносили приноси ліпші, ніж будь-де, і добре писалися йому тут нищенські вірші, а ще непогано складалися пісні, але от і він бажає звідсіля чкурнути, та поки що ніяк не може. І він вирішив не ставити чола тому вітрові, який рівно і потужно віяв від школи, а завернув до Антонихи, хоч спати було ще далеко не час.

— Добре, що прийшов раніше, — мирно сказала Антониха. — Врубаєш дров і наносиш діжку води. А то спиш у моїй клуні як пан, а користи не маю ні на мак.

І вона пильно, малими колючими очками обдивилася Григор я Комарницького, ніби вивіряючи: чи знає він, що завтра його повезуть до суду, а чи й ні? Була вона жінка метикована і напевнє бачила, як він намагався втекти, отож хотіла востаннє покористатися його чоловічою силою, хоч сили тієї в нього було на тьху!

І він почав носити від криниці до діжки воду, але робив цє страшенно повільно: витягне цебра, наллє у відро і замре, дивлячись, як умирає на овиді сонце. Тоді понесе те відро, химерно кривуляючи ногами, виллє і знову замре. І йому було при цьому цілком байдуже, що в шибі вікна нерушно крижаніли Антонишині очі, які теж чомусь пильно за ним стежили, а стежили тому, шо Антониха ніяк не могла вирішити: чи такому нікчемному робітникові давати вечерю, чи обійдеться: робить погано, отже, можна й не страчуватися. Але все-таки робить, то й не дати якось не годиться. Отак він наносив води, а тоді взявся за сокиру. І дивно рубав ті дрова: зводив лезо, застигав разом із ним, тоді сокира ніби сама падала на колодку; знову зводив, знову завмирала над головою, відтак падала, і навіть труску не було чутно від розколення, ніби перерізувалася колодка не як дерево, а як масло. Тим часом сутінки гусли й гусли, як драглі, але він того не помічав — був начебто заведений: рубав і рубав, і довкола тонко й ніжно пахло свіжим деревом, пахли й сутінки, але більше гноєм, ніж сосною; пахла нагрітою стріхою хата, а ще дихнуло молоком, бо Антониха встигла видоїти корову й винесла йому горня, повне біло-синьої рідини, а ще й з кавалком хліба, який теж пах десь так, як і сутінки. Тоді сів на присьбу і поїв молока з окрайцем хліба, зовсім не добачаючи, що біля нього, як чорна, поставлена сторч колода, застигла Антониха.

— Журишся завтрашнім судом? — спитала.

— Таки журюся, — печально мовив дяк Григорій Комарницький.

Антониха мовчала. Так довго, що сутінки майже з'їли її окоренкувату постать.

— А ти не журися, — нарешті сказала. — Покличеш мене за свідка.

— І що ж ви посвідчите? — печально спитав Григорій. І знову запала мовчанка, а сутінки ще більше згусли.

— Посвідчу, що знаю, — жорстко сказала Антониха. — Бо тих хитрих Сахнюків на дух не терплю. Відаю, що сказати…

— Гаразд, скажете, — тоскно мовив дяк. — Чи ж допоможе це?

— Допоможе! — каркнула, як стара ворона, Антониха. — Бо повім тому суду правду. Без доброго свідка пропадеш, а мені тебе шкода.

— Чому ж вам мене шкода? — сумно спитав Григорій, уже кушпелячи люлечку.

— Бо ти молодий і бездахий, — сказала Антониха так само жорстко. — І хоч у школах учився, а голови в тебе нема. Іди спати, а я тебе замкну.

Але голова на плечах у Григорія Комарницького була, недаремно вона склала славетну пісню про комара, який оженився на мусі. І щоб переконатися в тому, дяк почіпав її — таки сиділа на плечах і ніде не ділася. І вони, стара жінка-вдова, котра жила сама, бо діти осіли власними обійстями, і ніхто з них із матір'ю вжитися не міг, та й він, Григорій, зустрілись у тих сутінках поглядами, хоча майже не бачили одне одного, і в дивний спосіб поєдналися. І від того потекло в груди дякові Комарницькому тепло, адже знайшлася у світі хоч одна душа, яка йому поспівчувала, а коли так, то, може, й справді якось од своєї халепи викрутиться? І він встав із присьби, викинув із люльки жар і розтер його чорною п'ятою. Тоді віддав надобраніч та й посунув у клуню, а за ним заскрипіли двері і зашварготів у замку ключ.

— Не журися, хлопче, — сказав за дверима жіночий голос. — Я тобі пособлю.

Дяк ліг на верету, постелену поверх сіна, якого залишилося після зими зовсім трохи, і йому здалося, що зусібіч до клуні рушило семеро одягнених у чорні киреї братів Сахнюків, оті всі вусаті й однаколиці й із палючими вугляними очима. І йшли вони повільно, але й швидко, бо це надходила отак ніч, і від того зникло останнє світло, яке ще надворі було, бо вони, брати, оточили Антонишину хату й клуню зусібіч та й поставали бовванами тьми: один перетворився на дерево, другий — корча, третій — куща, четвертий — Мару, п'ятий — Ману, шостий — Блуд, а сьомий — на Нічвида. І від того темрява наповнилася таємничими і обережними шерехами, бо добрі й лихі душі мертвих повиходили з могил та й розійшлися селом, шукаючи колишніх любасок, та любасів, і родичів — усіх, кого в цьому світі любили і котрих не могли забути. Григорій Комарницький лежав нерушно, розпластавшись, і його очі блукали по чорному просторі клуні, а сни десь загулялися й забули, що йому треба заспокоїтися та й вимкнутися з усього цього, що тривожило, й напастувало, й кошлатило. Отож не міг заснути, а голова його, саме та, в існуванні якої засумнівалася стара Антониха, виростала на його плечах, як гарбуз, тільки пришвидшено: роздувалася, ширшала, розчиняючись у темряві, а водночас тією темрявою наповнюючись. І в тому морокові оживали залиті світлом, схожим на місячні доріжки та струмки, якісь сутерени, що також ставали дорогами, а у відрогах — лазівками, ніби були дуплом якогось велетенського незнаного дерева, вилися там срібні нитки, тяглися й блищали, але котра дорога, чи стежка, чи лазівка була його, поки що не відав.

І він згадав, як було дев'ять місяців тому, адже то й справді сталось у вересні, це добре тямив, бо в один день припливало тепло, а в другий — студінь. Ішов тоді вулицею, а біля хати Петра Сахнюка побачив господаря та його жінку Явдоху, і ще кількох із села, але не братів Петрових, а чужих. Привітався до них, а вони зупинили його в розмові, й саме тоді побачив у дворі Катерину Сахнюківну, і така вона видалася йому гарна й принадна, що, розмовляючи, кидав раз-по-раз до неї оком, отак, ніби брав яблуко й кидав, а вона його ловила, натомість кидаючи своє. І тоді Петро Сахнюк, добродушний бувши, як це з ним нечасто бувало, адже саме повертався із церкви, сказав:

— А чи не зайшли б, пане дяче, до мене та й чогось узяли на кусь?

І він не посмів опиратися, зайшов у двір, і тут на нього полилася із Катерининих очей річка світла, така іскриста, така хвильлива та яскрава, що він аж закляк на хвилину. Петро ж завів його в хату, посадив за стола, і саме вона, Катерина, принесла штофа з горілкою, хліб та сало, відтак вони з Петром випили по чарці і заїли хлібом із салом. Тоді Григорій чемно подякував та й пішов собі, ще раз опалившись гарячим трунком іншим, цього разу з дівочих очей. І цього було для нього досить, щоб увечері, бувши зачиненим у клуні Антонихою, раптово відчути: у цій споруді він не сам, а є їх двоє: один лежав на вереті, простеленій поверх сіна (тоді його було тут багато), а другий устав, повернув до нього синьо освітлене лице, гигикнув, показавши сині зуби, та й пройшов крізь стіну, відтак подався крадьки, роззираючись сторожко, аби хтось не запримітив, як скрадається попідтинню. І його таки ніхто не побачив, адже прозорий був, мов повітря або чиста вода, радше, мов вода, отож потік, поплив і докотився до тієї ж таки хати Петра Сахнюка, відтак уплив у вікно. Ніч випала місячна й вікно палало вилискуючи. Тоді й побачив на постелі розметану дівчину з розплетеним волоссям та заголеними ногами, між яких застиг клапоть пітьми. І заголив сорочку вище, а з неї випали і срібно засвітилися тугі білі яблука із червоними вусточками на вершку. Тож не міг не припасти до одного, щоб напитися срібного молока ночі, а тоді й до другого — молоко оте було тут ще солодше. І йому захотілося заплющитися, щоб пропав і місяць, і несвітське, бо хвилювало надмірно, срібне світло. А коли те вчинив, побачив перед собою червоного сутерена, до якого вступив, бувши сам розпечений до червоного, із напрочуд порожньою головою і гостро наструнченим тілом. І пішов блукати сутереном, аж доки не знудило, тоді стало зле, і він виблював із себе оте випите із білих яблук молоко, відтак рвонувся із червоного полону і чимдуж кинувся навтьоки десь так, як оце сьогодні тікав зі школи, тобто на чотирьох, бо відав, що коли не добереться вчасно до клуні, де лежав інший він, трапиться щось непоправне, адже за ним із семи сторін кинулися не так із кийками, як із сучистими ломаками, семеро чорних свинопасів із розпаленими вугляними очима, із розверстими червоними ротами.