Читати книгу - "Салимове Лігво"

За два місяці після появи цієї статті в газеті хлопчика було воцерковлено. Він уперше сповідався – і щиро розповів усе.

Сільський парох був старою людиною з сивим волоссям і помережаним зморшками обличчям. З цього обпаленого сонцем обличчя пильно вдивлялися на диво живі й прискіпливі очі. То були сині очі, дуже ірландські. Коли високий чоловік прибув до нього додому, священник сидів на ґанку і пив чай. Поряд з ним стояв якийсь чоловік у міському костюмі. З волоссям, причесаним на прямий проділ і напомадженим таким маніром, що нагадав високому чоловіку фотопортрети 1890-х років. Він сухо промовив:

– Я Хесус де ла рей Муньос. Отець Ґракон попрохав мене перекладати, оскільки він не володіє англійською. Отець Ґракон зробив моїй родині велику послугу, яку саме, я не маю права сповіщати. Таким же чином мої губи на замку щодо справи, яку він наразі бажає обговорити. Вам це прийнятне?

– Так.

Він потис руку Муньосу, а потім Ґракону. Ґракон відповів іспанською і всміхнувся.

У його щелепі залишалося тільки п’ять зубів, але усмішка була сонячною і радісною.

– Він питається: чи бажаєте ви чашку чаю? Це зелений чай. Вельми освіжає.

– Це було б чудово.

Коли обмін люб’язностями між ними завершився, священник мовив:

– Цей хлопчик не ваш син.

– Ні.

– Химерною була його сповідь. Фактично більш химерної сповіді я не чув за всі роки мого священства.

– Це мене не дивує.

– Він ридав, – сказав отець Ґракон, сьорбаючи свій чай. – То були глибокі й жахливі ридання. Вони надходили з підвалин його душі. Чи мушу я поставити запитання, яке ця сповідь збудила в моєму серці?

– Ні, – сказав високий чоловік спокійно. – Не мусите. Він розповідав правду.

Ґракон закивав ще до того, як йому це переклав Муньос, і обличчя його спохмурніло. Він нахилився вперед зі зчепленими між колін руками і довго щось говорив. Муньос уважно слухав з помірковано безвиразним обличчям. Коли священник закінчив, Муньос переказав:

– Він каже, що в цьому світі трапляються дивні речі. Сорок років тому один селянин з Ель Ґраніонеса приніс йому ящірку, яка кричала так, наче то була жінка. Він бачив одного чоловіка зі стигматами, слідами тортур нашого Господа, руки і ноги того чоловіка кровоточили у Стражденну П’ятницю. Він каже, що це жахливі речі, темні речі. Це серйозно для вас і для хлопчика. Особливо для хлопчика. Це з’їдає його живцем. Він каже…

Ґракон знову заговорив, коротко.

– Він питає, чи розумієте ви, що ви вчинили в тому Новому Єрусалимі?

– Єрусалимовому Лігві, – уточнив високий чоловік. – Так. Я розумію.

Ґракон знову заговорив.

– Він питає, що ви думаєте з цим робити.

Високий чоловік похитав головою. Дуже повільно.

– Я не знаю.

Ґракон заговорив знову.

– Він каже, що буде молитися за вас.

За тиждень він прокинувся в поту від кошмару і покликав хлопчика на ім’я.

– Я повертаюся назад, – сказав він.

Хлопчик зблід під своєю засмагою.

– Ти зможеш поїхати зі мною? – запитав чоловік.

– Ти любиш мене?

– Так. Господи, так.

Хлопчик почав ридати, і високий чоловік його обійняв.

Сон до нього так і не йшов. Лиця чаїлися серед тіней, вихрячись перед ним, мов лиця, притьмарені снігом, а коли вітер навислою гілкою вдарив об дах, він здригнувся.

Єрусалимове Лігво.

Він заплющив очі і затулив їх долонями, і все почало повертатись. Він майже бачив те скляне прес-пап’є, отого типу, що в ньому здіймається крихітна хуртовина, коли його струснеш.

Салимове Лігво…

Жоден живий організм не може довго існувати нормально в умовах абсолютної реальності; навіть жайворонки і зелені коники, як дехто вважає, бачать сни. Дім-на-Пагорбі, не нормальний, стояв самотньо на тлі своїх пагорбів, хоронячи в собі темряву: він там простояв вісімдесят років і міг простояти ще вісімдесят. Всередині стіни висилися струнко, цеглини трималися чіпко, підлоги залишалися міцними, а двері розсудливо були зачинені; тиша безперемінно залягала серед дерева й каменю Дому-на-Пагорбі, і хоч би що там тинялося, воно тинялося на самоті.

Ширлі Джексон. Обмарний дім між пагорбів[13]

На той час, коли, їдучи на північ платною автомагістраллю, Бен Міерз проминув Портленд, у животі в нього почав відчуватися аж ніяк не неприємний дрож хвилювання. Було 5 вересня 1975 року, і літо насолоджувалося своїм великим фінальним фліртом. Дерева буяли зеленню, ніжно-блакитне небо було високим, а відразу за межею міста Фелмат на паралельній до магістралі дорозі він побачив двох хлопчаків, які йшли з покладеними на манір карабінів вудками на плечах.

Помінявши смугу на праву, він скинув швидкість до мінімальної на цій трасі і почав видивлятися бодай щось, що б дало поштовх його пам’яті. Спершу не з’являлось нічого і він намагався заспокоїти себе перед майже неминучим розчаруванням. Тобі тоді було лише сім. Отже, відтоді спливло вже двадцять п’ять років. Місцини змінюються. Як і люди.

У ті часи цієї чотирисмужної автомагістралі № 295 іще не існувало. Якщо з Лігва комусь треба було до Портленда, той їхав до Фелмата[14] по 12-му шосе, а потім по шосе № 1. Ті дні минули.

Припини місити це лайно.

Але припинити було важко. Важко таке припинити, коли…

Раптом сусідньою смугою повз нього проревів великий мотик «Бі-Ес-Ей»[15] із задраними рукоятками керма, кермував хлопець у майці, а позаду нього сиділа дівчина в легкій червоній куртці й велетенських дзеркальних окулярах. Вони підрізали його дещо занадто швидко, і Бен занадто різко зреагував, вдаривши по гальмах й натиснувши обома долонями клаксон. «Бі-Ес-Ей» рвонув уперед, ригнувши димом з вихлопної труби, а дівчина тицьнула йому через плече середнього пальця.

Він знову набрав швидкість, прагнучи закурити сигарету. Руки в нього трохи тремтіли. Той «Бі-Ес-Ей», з його стрімкістю, вже майже зник з очей. Діти. Кляті діти. Спогади намагалися натовпом пропхнутись до нього, спогади з недавньої минувшини. Він їх відштовхував. Він два роки не сідав на мотоцикл. І волів би ніколи більше ним не їздити.

Око вловило спалах чогось червоного ліворуч, і, поглянувши в той бік, Бен відчув сплеск задоволення від впізнання. Велика червона стодола стояла за згористим полем тимофіївки й конюшини, стодола з фарбованим на біле дахом – навіть з такої відстані він побачив сонячні зблиски на флюгері на вершечку того даху. Вона стояла там тоді і досі залишається на своєму місці. І вигляд має точнісінько той самий. Може, все зрештою буде добре. Потім дерева затулили ту стодолу.

Що ближчав шлях до Камберленду, то більше й більше речей починали здаватися знайомими. Він переїхав через Роялову річку, де хлопчаками вони ловили щучок і райдужну форель[16]. Повз недовгої, мерехтливої крізь дерева, появи Камберленд-селища. А віддалік Камберлендська водонапірна башта з намальованим на її стіні величезними літерами гаслом «Зберігаймо Мейн зеленим». Тітка Сінді завжди казала, що хтось мусив би під ним написати «Несіть гроші».

Первісне збудження в ньому зростало, і він поїхав швидше, видивляючись вказівник.