Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Наїжачив і без того кошлате волосся і плеснув холодною водою собі в обличчя. Це допомогло трохи освіжитися, і тепер світ не здавався таким поганим, як кілька хвилин тому. Не дивлячись, зірвав з гачка рушник і промокнув залиті водою очі.

Скинувши на підлогу шкіряну куртку, і трохи повозившись з гудзиками сорочки, він зробив крок у душову кабінку.

Тепла вода остаточно прогнала ранішній озноб, розслабила м'язи, що нили після сну в машині. Упершись долонями у стіну, Ніколас з насолодою підставляв під тоненькі цівки то голову, то закриті очі. Вони стікали прозорими змійками по рельєфній мускулистій фігурі, пописаній татуюваннями. Для Ніколаса вони були чимось на зразок карти його особистого життєвого маршруту.

Біля самого серця – ловець снів з хитрим переплетенням ниток у центрі круга і широким пір'ям, що звисало вниз; копія подарунка, який Ніколас звик вважати особистим талісманом і оберегом від нещасть. На зап'ястку однієї руки – циферблат годинника, як нагадування про швидкоплинність і безповоротність часу, на іншій – отруйний павук. В моменти ухвалення важких рішень Ніколас частенько неусвідомлено торкався його, і тоді якимось незбагненним чином думки вияснювалися, і все ставало простішим.

На вузькій талії, під самими ребрами, два широкі хрести з датами смертей батьків. А над ними зображення неповного місяця, як нагадування про те, що саме вночі Ніколас найчастіше приймав найважливіші для себе рішення.

Струсивши головою, як великий пес, він видавив на долоню шампунь, що пахла бергамотом, пройшовся мочалкою по всьому тілу, після чого швидкими вигостреними рухами бритви покінчив з легкою щетиною, дивлячись в невелике дзеркало. Ніколас обернув навколо талії великий білий рушник і, прочовгавши босими ногами по кахельній підлозі, знайшов спочатку одноразові готельні тапочки, а після вирушив до спальні, де здається, востаннє бачив свій халат.

В номері панував безлад, що поступово набирав оберти повномасштабного хаосу. Чи не на кожній поверхні розташувалися вирізки з газет, підшивки наукових статей, роздруковані фотографії і ще ціла купа всіляких паперів з хитромудрими формулами і провокаційними заголовками. Втім, сам Ніколас прекрасно орієнтувався у цьому всьому безладі. Переклавши все в шкіряний рюкзак, Ніколас натягнув світло-сині джинси. Чорна обтягуюча байка сіла другою шкірою на рельєфну широкоплечу фігуру.

Зручно і із смаком – Ніколас терпіти не міг ніяковість у рухах, та і взагалі ніколи не розумів людей, які добровільно катували себе подібними тортурами.

Краєм вуха він вловив слова ведучого на екрані телевізору, зробив голосніше і примостився на диван, відклавши всі справи.

"Сьогодні вранці в одному з готельних номерів було виявлено тіло мільярдера, що мешкав там, сера Альприма. Нагадуємо, що в тому ж готелі напередодні ввечері проходила виставка, організована на честь придбання трьох ексклюзивних картин скандально відомого художника Алекса Крамера. Він відомий неординарним мисленням, своїми віруваннями в рептилоїдів і всесвітні змови. Крамер втілює тих чудовиськ на своїх полотнах. Багато прообразів він бере з пам'яток архітектури, а його жахливі персонажі настільки реалістичні, що викликають в рівній мірі, як жах, так і захоплення майстерністю автора. Художник вважає за краще залишатися інкогніто, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Буквально вчора, відтепер покійний сер Альприм придбав три його картини за один мільйон євро, а вже сьогодні поліція висунула головну версію його смерті – суїцид. В крові загиблого, експерти виявили велику кількість снодійного змішаного з алкоголем, що найімовірніше і …"

Ніколаса відвернув несподіваний дзвінок готельного телефону. Він підняв слухавку:

– Прошу вибачення, сер. До вас прийшов містер Джонсон. Говорить, що ви забули в нього в машині якусь річ.

– Зараз спущуся, – коротко відповів Ніколас.

Закинувши рюкзак на плече, він вийшов із номера. Все одно пора було їхати на зустріч.

В холі його чекав той самий таксист, в машині якого Ніколас благополучно проспав до самого ранку:

– Ще раз вітаю, сер. Ви забули, эм-м-м . Цю вашу штуку.

– Ловець снів, – машинально виправив Ніколас. – Втім, як і я, але зараз це неважливо, ви саме вчасно. Мені треба в Оксфорд.

Франція. Париж. Вулиця Монмартр.

В цей же час комісар Лангре дивився той самий випуск новин про сера Альприма, що передчасно пішов, і періодично погойдував головою, клацаючи язиком. Чи то ця гучна справа так засмутила літнього чоловіка років шістдесяти, чи то п'ятниця, що непомітно настала, – останній день на роботі, якій він присвятив все своє життя. А може і те, і інше відразу. Дзеркало, на жаль, не можна обдурити. Звідти на нього дивилася втомлена людина, з помітно припорошеним сивиною волоссям, в старомодному, але охайному одязі, з невеликою зайвою вагою через сидячу роботу, і все через той же вік, будь він неладен.

Вже в понеділок він вийде на пенсію. Напевно відділ влаштує офіційну частину з вдячностями, тортом і іменною чашкою, потім вони з хлопцями нап'ються у барі. Але що далі? Лангре просто не уявляв, куди подіти години, дні і місяці вільного часу, що зваляться на нього.

На його місце вже знайшли заміну. Останній тиждень у відділку тільки і робили, що обговорювали тему новенького, якого, по старому звичаю в їх команді, нарекли "Стажером". Лангре заздалегідь співчував хлопцю, оскільки прекрасно знав, що від прізвиська той позбавиться зовсім не скоро. Молодого і перспективного Стефана, який з відмінністю закінчив академію, сьогодні належало ввести в курс справи. Лангре вже розсортував теки з поточними справами, потрібними адресами і телефонами. Але передавати "кермо влади" зовсім не хотілося…

Було дивно сидіти в знайомому до кожної тріщинки кабінеті і розуміти, що зовсім скоро тут почне господарювати інша людина. Все тут, хоч і старе, але таке рідне. Ось, наприклад навіть масивна книжкова шафа, повністю заповнена пошарпаними через часте використання енциклопедіями, підшивками старих справ, історичними дослідженнями, улюбленими книгами про Петра Першого, словниками і армійськими чорно-білими фотографіями. Чи вічно виходячий з ладу допотопний комп'ютер, з яким Лангре свого часу довелося немало повоювати, перш ніж він зміг його освоїти. Після звичної друкарської машинки, комп'ютер здавався сущим монстром. До речі, пожовклий від часу і сигаретного диму кондиціонер непогано було б полагодити, але в Лангре все ніяк не доходили руки, а тепер, вже і не дійдуть. Він несвідомо прогорнув сторінки, пописаного його кострубатим почерком блокнота з номерами ісіх знайомих лікарів, фармацевтів і патологоанатомів. Промайнула безглузда надія, що Стефан не