Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Насправді наша сім’я лише одне покоління тому жила в хирлявому будинку з аварійним водопроводом, вимушено орендованому з кимось на пару, в місті, назви якого ніхто не запам’ятає, мама працювала там на безперспективній роботі. Коли батько пішов, я ще була замалою, аби повною мірою усвідомити, який це був для нас удар. Але я знала, що ми були не готові і якийсь час цілком залежали від милості друзів та знайомих. Це були роки непевності – часи, про які мама ніколи не згадувала, і тепер удає, буцім їх ніколи не існувало.

Мабуть, вона сприйняла моє рішення як крок назад.

– Усюди потрібні добрі вчителі, – сказала я.

Мама якусь мить мовчала, а тоді начебто погодилася зі мною, поволі вимовивши: «Так».

Я з полегшенням поклала слухавку, але невдовзі з’явилося ніякове почуття провини. Насправді це не була згода. Так, добрі вчителі всюди потрібні, але ти не така.

Звісно, вона не мала наміру образити. Ми з сестрою завжди були лідерами в навчанні, обидві отримали стипендію від NMSC[1], обидві вступили до коледжу на свій вибір. Тож було цілком логічно, що мама з недовірою поставиться до мого рішення – та ще й такого раптового.

Я не збрехала, повідомивши їй, що звільнилася. Але, якщо точніше, – це було компромісне рішення, як для газети, так і для мене. Насправді не було роботи за тим фахом, за яким я вивчилася в коледжі, не було й не передбачалося. Насправді добре, що мама назвала мене таким непримітним ім’ям, яке я малою ненавиділа всім серцем. Дівчині з таким ім’ям легше розчинитися в натовпі, бути непомітною. Моє ім’я не приверне зайвої уваги.

•

Я вже збиралася виходити з дому, але автомобіль Еммі досі не з’явився. Це не було чимось надзвичайним. Вона працювала в нічну зміну й зустрічалася з таким собі Джимом – голос того хлопця у слухавці завжди звучав так, ніби в його легенях повно диму. Я вважала, що Джим не вартий Еммі, що вона непомітно деградує, як і я. Але нічого не казала, бо добре розуміла, як тут буває кепсько, як навколишній спокій може змінитися порожнечею і як часом просто не хочеться бути самій.

Серед тижня ми могли не бачитися й по кілька днів поспіль. Але сьогодні четвер, і потрібно заплатити за оренду будинку. Зазвичай Еммі залишала гроші під кам’яним садовим гномом, якого десь знайшла і тримала в себе на столі як центральну прикрасу. Я ще раз перевірила, піднявши фігурку за червоного капелюха, але там були лише дрібні крихти сміття. Затягування з оплатою також не було чимось надзвичайним.

Я залишала їй записки у визначеному для цього місці. Написала на наліпці великими літерами: «ЧАС ПЛАТИТИ ЗА ХАТУ», – й почепила біля телефону на дерев’яну панель на стіні. Усі попередні записки, які я залишала цього тижня, Еммі забрала – «ПОДИВИСЯ РАХУНОК ЗА СВІТЛО», «МІКРОХВИЛЬОВА ПІЧ НЕ ПРАЦЮЄ», «МІКРОХВИЛЬОВА ПІЧ ВІДРЕМОНТОВАНА».

Я розсунула вхідні двері, вимкнула світло, почала шукати в торбинці ключі від машини – і зрозуміла, що забула мобільний телефон. Цієї миті крізь відчинені двері в дім увірвався вітер. Я обернулася і спостерігала, як відліплений жовтий папірець – «ЧАС ПЛАТИТИ ЗА ХАТУ» – кружляючи, полетів униз і прослизнув за дерев’яну етажерку, на якій ми складали пошту.

Присівши навпочіпки, я побачила, що під етажеркою назбиралося чимало різного сміття. Купа папірців-наліпок. Записка «ЗАТЕЛЕФОНУЙ ДЖИМУ» лежала лицем догори, наполовину затулена іншим папірцем. Інші – лицем до землі. Отже, впродовж останніх кількох тижнів Еммі їх не забирала, вони просто позалітали за меблі.

В Еммі не було мобільного номера – попередній досі був під’єднаний до тарифного плану її колишнього, і вона не хотіла, щоб у хлопця була можливість легко її знайти. Без мобільного телефону я б почувалася геть безпорадною, але Еммі казала, що це чудово, коли ніхто не має до тебе безперешкодного доступу. Ця позиція подруги здавалася мені спершу дуже милою й оригінальною, але тепер я вважала Еммі нерозсудливою й егоїстичною.

Я позбирала записки, поклала їх на кухонний стіл, приперши до садового гнома, і намагалася згадати, скільки днів минуло відтоді, як ми бачилися з Еммі востаннє.

Додала ще одну: «ЗАТЕЛЕФОНУЙ МЕНІ».

Старі записки таки вирішила викинути, щоб остання серед них не загубилася.

Розділ 2

Дорогу до школи перегородили блокпостом – на повороті з головного шосе до озера. Автомобіль із увімкненими червоно-синіми мигалками. Інспектор дорожньої поліції жестами вказував учасникам руху не звертати і їхати далі. Я забрала ногу з педалі газу, відчувши знайоме прискорення серцебиття.

Як репортерка я звикла до характерних прикмет трагічних інцидентів. Окрім автомобілів рятувальних служб, це обгороджене місце пригоди, юрба роззяв, які стоять надто близько одне біля одного, схиливши голови на знак пошани. Але на додаток це ще й напруга, що потріскує в повітрі. Її відчуваєш фізично, як статичну електрику.

Воно притягувало, це потріскування.

Їдь собі далі, Ліє. Не зупиняйся.

Але це всього кілька кілометрів від нашого будинку, і Еммі досі додому не повернулася. Якщо вона потрапила в аварію, чи знають вони, кому телефонувати? Як мене знайти? А може, вона зараз у лікарні, сама-самісінька?

Я минула інспектора й зупинилася біля наступного повороту, в поспіху залишила машину незамкнутою на стоянці недобудованого озерного клубу й рушила пішки назад до блокпоста. Трималася ближче до дерев, щоб не потрапити на очі поліціянтові, який міг мене повернути назад.

Внизу на схилі, де на замуленому березі озера росла висока трава, я помітила групку людей. Вони стояли нерухомо й зосереджено вдивлялися в траву. Втім, машини не було. Це не аварія.

Я щодуху зісковзнула з гори, забруднюючи болотом взуття.

Попри адреналін у крові, попри дедалі більший страх, коли моя уява малювала те, що могло тут статися, сцена почала набувати чітких обрисів.

Раніше я тренувала в собі безпристрасність і незворушність, коли надто шокувалася від вигляду крові, коли відчувала надто глибокі переживання, коли на згаслому обличчі незнайомця бачила тисячу ймовірних перспектив. І цього вже не позбутися – це