Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Я ніколи не забуду той день, коли вперше надибав цю приховану від стороннього ока обитель смерті. Була саме середина літа, коли алхімія природи перетворює лісові ландшафти в одну широку і однорідну масу зелені; коли всі чуття вщерть захмелілі від схвильованих морів вологого листя і ледве вловимих запахів ґрунту та рясту. В такі миті розум затуманюється, час і простір перетворюються на малозначущі нереальні категорії, а відлуння забутого доісторичного минулого наполегливо пульсує у зачарованій свідомості. Увесь день я блукав у потаємних хащах видолинка, думаючи про речі, які не варто обговорювати, і міркуючи про речі, які не варто називати. Десятирічною дитиною я в ті часи бачив і чув багато див, незнаних загалу, і сам до певної міри почувався дорослим. Коли, продершись поміж двох кущів дикої шипшини, я раптово наштовхнувся на вхід до склепу, я ще не мав і гадки про те, що я знайшов. Темні брили граніту, так загадково прочинені двері, різьблені епітафії над аркою не здійняли в мені жодних скорботних чи похмурих відчуттів. Я багато думав і фантазував про могили і склепи, але завдяки особливостям характеру завжди тримався осторонь церков і цвинтарів.

Дивний кам’яний дім на лісистому схилі мене цікавив, але не більше того, а в його холодних, вологих нутрощах, куди я марно намагався проникнути через спокусливо прочинені двері, не було для мене жодного натяку на смерть чи тління. Але з цієї невідступної цікавості народилося шалене і безглузде прагнення, яке і привело мене до ув’язнення. Гнаний голосом, який, мабуть, промовляв із жаскої душі самого лісу, я вирішив ступити у принадний морок, незважаючи на важкі ланцюги, що перегороджували прохід. У в’янучому світлі дня я сіпав замки, сподіваючись прочинити ширше кам’яні двері, намагався протиснути своє худорляве тіло крізь ту щілину, яку вже вдалося зробити, але всі мої спроби були марними. Спершу просто зацікавлений, тепер я став одержимий; і коли у важких сутінках я повернувся додому, то заприсягнувся сотні богів того гаю, що одного дня за будь-яку ціну я таки змушу відчинитись прохід у чорні, холодні глибини, які, здавалося, кликали мене. Лікар із сивуватою бородою, який щодня приходив до моєї палати, якось сказав одному відвідувачу, що це рішення і стало початком моєї мономанії; втім, останнє я залишаю на судження моїх читачів, коли вони про все дізнаються.

Наступні місяці після мого відкриття минали у марних спробах відімкнути складний навісний замок на уже ледь прочинених дверях підземелля, а ще у моїх обережних розпитуваннях про походження та історію споруди. Я був від природи спостережливим, як і більшість маленьких хлопців, і тому чимало дізнався; хоча звичка до потаємності змушувала мене нікому не розповідати про те, що мені відомо, чи про мої наміри. Мабуть, варто згадати, що, дізнавшись про призначення підземелля, я взагалі ані здивувався, ані злякався. Мої доволі своєрідні міркування стосовно життя і смерті дозволяли мені асоціювати холодний прах із живим тілом; мені здавалося, що велична і моторошна родина зі спаленого обійстя якось переселилася у ті кам’яні покої, які я хотів дослідити.

Підслухані оповідки про дивні ритуали і безбожні гульбища минулих років у давній залі будили в мені нову, живу цікавість до склепу, перед дверима якого я тепер щодня просиджував годинами. Якось я поставив свічку побіля майже зачиненого входу, але не зміг нічого розгледіти, окрім прольоту вологих кам’яних східців, що вели донизу. Запах цього місця викликав у мене огиду, але й водночас зачаровував. Я відчув, що вже знав його раніше, у минулому, глибшому за всі спогади, навіть за спогади часів, коли я був іще хлоп’ям. Наступного року після того, як я вперше побачив склеп, на заваленому книжками горищі мого дому я натрапив на поточені червою переклади Плутархових «Життєписів»[2]. Читаючи про життя Тезея, я був вельми вражений частиною, яка оповідала про величезний камінь, під яким хлопчик, щойно він стане достатньо дорослим, щоб зрушити його неймовірну вагу, мав знайти знамення долі. Легенда трохи притамувала моє нестерпне прагнення потрапити у підземелля, бо я зрозумів, що мій час іще не настав. Пізніше, сказав я собі, коли я виросту сильним і розумним, то зможу легко відчинити важкі, завішані ланцюгами двері; але доти я краще буду слухатися того, що видається мені велінням Долі.

Відповідно, я став рідше чатувати перед провологлою брамою, а більшість часу проводив за іншими, не менш дивними заняттями. Іноді я дуже тихо вставав уночі, прокрадаючись, щоб погуляти тими цвинтарями і могильниками, на які мене не пускали батьки. Я не скажу, що я там робив, бо я і сам до кінця не певен у реальності тих речей; знаю лише, що після моїх нічних блукань вдень я часто вражав близьких своєю обізнаністю з темами, забутими уже багато поколінь. Після однієї такої ночі я здивував усіх незвичними подробицями похорону знаного у наших краях багатого і знаменитого сквайра Брюстера, якого поховали у 1711 році і чий сіруватий надгробок із різьбленим черепом і перехрещеними кістками поволі розсипався на порох. Охоплений дитячою уявою, я розповів не тільки про те, що грабар, Ґудмен Сімпсон, перед похованням поцупив у покійного черевики зі срібними пряжками, шовкові гетри і сатинові панталони, але й те, що сам сквайр, лежачи у летаргійному сні, наступного дня після похорону двічі повернувся у вже засипаній могилі.

І все ж думка про те, щоб увійти до склепу, ніколи мене не полишала; до того ж її підхльоснуло несподіване генеалогічне відкриття, що моя рідня по материнській лінії мала віддалений зв’язок із, як вважалося, вимерлим родом Гайдів. Останній в родині по батьківській лінії, я був так само останнім і в цьому більш давньому і таємничому роді. Нетерпляче чекаючи часу, коли зможу пройти крізь ті кам’яні двері і спуститися вниз слизьким каменем східців у темряву, я почав відчувати, що цей склеп — мій. У мене з’явилася звичка уважно вслухатися у глибини ледь прочиненої брами, обираючи для цього дивного заняття свій улюблений опівнічний час. До свого повноліття я вже встиг витоптати невеличку ділянку у моріжку перед запліснявілим фасадом на схилі пагорба, водночас дозволивши довколишнім рослинам оточити це місце і переплестися над ним, ніби утворюючи стіни і стелю лісової хижі. Ця хижа була моїм храмом, зачинені двері — святинею, і там я лежав, простягнувшись, на порослій мохом землі, плетучи дивні думки і марячи дивними снами.

Ніч мого першого одкровення видалась задушливою. Мабуть, я заснув від виснаження, бо коли почув голоси, у мене було чітке відчуття пробудження. Я не певен, чи варто розповідати про їхні відтінки і акцент; я говорити не буду про їхні особливості; можу тільки сказати, що вони дуже різнилися за словниковим запасом, вимовою і способом артикуляції. У тій притишеній розмові вчувалися всі відтінки новоанглійського діалекту — від незграбних складів пуританських колоністів до чіткої риторики п’ятдесятирічної давності, хоч я це помітив лише згодом. У той час, власне, мою увагу від цього відвернула інша цікава річ — настільки