Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Що ти маєш на увазі? Чому ти думаєш, що нас прокачували? – тихо цікавиться Катя. Ми всі також уважно прислухаємось. Маринка у нас медик, хоч і не встигла довчитися. Хірургом збиралася бути.

− Не беруся стверджувати з повною впевненістю. Самі розумієте, що я там далеко не в адекватному стані була, – болісно морщиться витончена шатенка. – Та й технології у них від наших дуже відрізняються. Але склалося таке враження. У мене з дитинства були проблеми із зором, я носила лінзи. А зараз, за ​​відчуттями, маю стовідсотковий зір. І ще дріб’язкових усунули багато проблем. Ще, мені здалося, вони особливу увагу приділили опорно-руховому апарату, можливо зміцнили кісткову тканину, з хребтом щось зробили. Гормональну систему ретельно вивчили, внесли якісь зміни, я не розібралася, які саме. Та репродуктивною системою теж цікавилися особливо. У мене навіть виникла теорія, за яким принципом вони нас відбирали.

– І за яким же? – здіймає брови Альона.

– Ну, якщо опустити той факт, що всі ми, кожна по-своєму, є досить привабливими, то є ще один можливий нюанс. Серед вас є незаймані? – Марина обводить усіх нас запитливим поглядом. Я ж відчуваю, як серце пропускає удар. Невже це справді має якесь значення?

− Ти зараз серйозно? − округливши очі, витріщається на неї Альона. І при цьому раптово червоніє як рак.

− Абсолютно серйозно. Я от за себе можу сказати, що так.

− Я теж, − приголомшено видихає бліда Маша.

А потім усі ми, хмурнішаючи все більше, одна за одною киваємо. Тільки Сонька, що заснула в мене під пахвою, не бере участі в несподіваному опитуванні. Та й не потрібне їй це.

І стає по-справжньому моторошно і лячно. Хоча здавалося б, куди вже далі.

– Ну от, – зітхає Маринка, зводячи похмуро брови. − Отже, мій здогад виявився вірним. І це по-справжньому лякає, дівчата. Не знаю щодо борделю, але те, що нас збираються використовувати в сексуальному плані, дуже ймовірно.

Після її слів у нашій камері повисає оглушлива тиша. Усі ми сидимо, як притихлі миші, перетравлюючи та переосмислюючи. І по-новому проймаючись жахом нашого становища.

Боже. Невже це правда? Як пережити? Як вижити? І як уберегти мою Сонечку від насильства? У душі розливається такий гіркий розпач, що вити хочеться. Але я закусую губи й ховаю обличчя у волоссі племінниці, намагаючись не думати, не лякати себе передчасно. Не малювати в уяві жахливих картин. Але не виходить. Бо я знаю… Марина має рацію. Занадто багато всього на це вказує.

Рятує лише думка про те, що з організмом Соні майже нічого не робили. Отже, вона їм не потрібна у такому плані. Я дуже на це сподіваюся.