Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

- Ань, ти коли встигла так набратися,  випивала ж на рівні зі всіма? - спантеличено запитала подруга притримуючи мене за талію.

- Отож бо, - кажу я запинаючись. - Знаєш, не кожен день балую себе алкоголем.

Бачу, що Марта почувається винною, адже це вона не догледіла за мною, хоча знала, про мої здібності випивати.

- Марто, вибач, я просто не розрахувала свої сили. Зараз трохи прогуляюсь і мені стане краще, – намагалась хоч якось заспокоїти подругу.

- Ти в своєму розумі? Ти  ледве стоїш на ногах, – роздратовано пирхнула Марта.

- Та все ок, мені вже краще, я навіть можу іти сама, - ступаючи декілька кроків промовила я. – Справді, тобі не обов’язково возитися зі мною, як з маленькою.

Напруга Марти починає спадати, коли вона помічає, що не все так погано і я, справді, впевнено тримаюся.

- Я буду чекати тебе в клубі, якщо стане погано – дзвони. І не затримуйся довго, бо я почну хвилюватися, - роздала настанови і обдарувала попереджувальним поглядом перед тим, як повернутися всередину будівлі.

Вона, все ж таки, наважилася залишити мене саму, тільки дарма…..

Я вирішила трохи пройтись і непомітила, як віддалилась від клубу на пристойну відстань. Думки в мене були двоякі. З одного боку я перебрала, і від цього ставало гидко і починало нудити. А з іншого, ну що такого сталось? Я вже доросла дівчина, і в мене, як не як, сьогодні свято.

Все життя я намагалась догодити батькам, не затримуватись після уроків, не гуляти з подругами,  добре вчитися. Навіть професію обрали за мене. Ніхто не питав, чого я хочу від життя?

А я хотіла просто жити. Жити так, як мені того хотілося. Робити помилки, виправлятися, падати, підніматися. Сама… Без  настанов і постійної опіки...

По іншу сторону від дороги я помітила лавку. Мені раптом стало так важко стояти, ще й на височенних підборах, що захотіла просто впасти посеред вулиці. Тільки виховання не дозволяло. Я покрокувала в пошуках переходу. На вулиці вже було темно і трохи вітряно, але мене це тільки радувало, прохолодний вітер тріпав моє хвилясте волосся, а градус алкоголю повільно починав падати. Не поспішаючи я ступила на пішохідний перехід і зробила декілька кроків вперед Відблиск яскравих фар засліплюючи вдарив мені в очі. Я ледве встояла на ногах з жахом усвідомлюючи, що прямо зараз на мене летить чорна Ауді. Тіло, наче, прикувало до землі і охопила така паніка, що я не могла зрушити з місця. Здавалося, ще одна мить, і мене більше нема. 

Цього разу доля подарувала мені друге життя. Автомобіль різко звернув у бік, виїжджаючи на тротуар і врізався у високу будівлю.

Неподалік почулися гучні крики, налякані пішоходи почали збігатися до місця ДТП.

Від алкоголю в моїй голові не залишилось і сліду. Збираючи себе докупи дрібними кроками я підбігла до машини, намагаючись зрозуміти, що сталося...

Біля автівки зібралася ціла юрба люду. Крізь метушню наляканих пішоходів, я побачила, як двоє чоловіків витягують із салону водія розтрощеної автівки і оторопіла від жаху! Господи! Здається він стікав кров’ю і загальна картина зовсім не покладала надії. Один з чоловіків, який діставав його із салону скривився і невдоволено вигукнув :

- Від нього алкоголем за кілометр несе! Понапиваються і сідають за кермо, ідіоти!

Зрештою я не витримую такої напруги, підходжу ближче і мої ноги знову починають тремтіти, серцебиття пришвидшується шаленими темпами, тіло пробиває електричним струмом, коли я бачу його обличчя…

- Цього не може бути, - самовільно виривається в мене, а на очах застигають сльози. – Викличте хтось швидку! - Несамовиту кричу я, не тямлячи себе від шоку. Досі не можу повірити, що цей закривавлений чоловік - моє перше нерозділене кохання.

Поки я оговтуюсь від побаченого хтось з  натовпу запевняє, що швидка вже в дорозі, але мені не легше. Нутрощі роз'їде страх і тривога за нього...

Боже! Це Влад! Той самий Влад, від погляду якого серце скаче, наче навіжене. Це той, кого я не могла забути стільки років, хоча ми більше ніколи не бачились. От, нарешті зустрілись… і я точно не такою уявляла цю зустріч. А зараз він тут, лежить…обличчя його закривавлене, а сам він без свідомості.  В голові лунає лише одна думка, одне бажання: хоч би він вижив!..

Сирена швидкої долинає з іншого кінця вулиці. Машина зупиняється, двоє чоловіків виносять носилки і кладуть на них Влада. Я тільки встигаю запитати куди його повезуть…

Не знаю, навіщо, але в ту ж мить, як закриваються двері швидкої, я нервово починаю шукати номер таксиста в своєму телефоні. Коли машина під’їжджає я називаю адресу третьої міської лікарні і вирушаю туди.

Дорога тягнеться нестерпно довго. Я телефоную Марті і прошу мене прикрити перед батьками. Ми домовилися, що скажемо батьку, ніби я залишилася на ніч у Марти. Доволі дивне виправдання, адже в мене є власна квартира, яку батько купив мені перед випуском з вузу. Але я вирішила, що так буде безпечніше і викличе менше хвилювань.

Я швидко розплачуюсь з таксистом і підбігаю до входу в лікарню. Навіщо я це роблю? Не можу пояснити. Хто я йому? Ніхто, абсолютно. Проте ноги самі ведуть мене за ним. 

В реєстратурі я запитую про нового пацієнта, якого щойно привезли на швидкій і помітно нервую, коли медсестра з недовірою дивиться на моє обличчя: