Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

— А що ви відчуваєте з приводу того, що він таки пішов від своєї дружини?

— Йому це вдалося! І це добре. Байдуже, як він це зробив, — це чудово. Та все одно він учинив неправильно. Чому, чорт забирай, він не зробив це як слід? Маршале, це безумство — це примітивно, просто-таки первісний процес! Мені аж неприємно про це говорити.

Маршал нахилився до нього і накрив його долоню своєю — для нього то був нехарактерний жест.

— Довіртеся мені, Ернесте. Я знаю: це непросто, але ви молодець. Не зупиняйтеся.

Ернест відчув піднесення. Було цікаво спостерігати за дивовижним парадоксом психотерапії і супервізії: що більше говориш про неправильні, ганебні, похмурі й гидкі речі, то більшу винагороду отримуєш! Однак потік асоціацій уповільнився.

— Гм, я маю поміркувати. Мені була огидна думка про те, що всі дії Джастіна підпорядковувалися його прутню. Я чекав від нього більшого — сподівався, що він покине свого «дракона» правильно. А його дружина Керол… о, як же вона мене дратує!

— А тепер кілька вільних асоціацій щодо неї — вистачить однієї-двох хвилин, — мовив Маршал. Його обнадійливі «одна-дві хвилини» були своєрідною поступкою в бік супервізії, а не частиною терапевтичної угоди. Чітко окреслений, короткий проміжок часу вибудовував певні межі довкола саморозкриття Ернеста, і той мав би почуватися в безпеці.

— Керол? Погана жінка… Горгона Медуза… Егоїстична, повсякчас на межі… Злюща… гострі зуби, очі-щілинки… просто-таки втілення зла… найгірша з усіх жінок, яких я будь-коли зустрічав…

— То ви таки з нею зустрічалися?

— Це найогидніша з усіх жінок, яких я не зустрічав. Я знаю її виключно зі слів Джастіна. Та після кількасот годин нашої спільної роботи я її добре знаю.

— Про що саме йшлося, коли ви сказали, що Джастін пішов від дружини неправильно? Як це треба було зробити?

Ернест скривився. Він визирнув у вікно, уникаючи погляду Маршала.

— Гм, я можу сказати, що означає «неправильно». Неправильно стрибати з ліжка однієї жінки до ліжка іншої. Що ще… Якби я міг чогось хотіти від Джастіна, що б це могло б бути? Щоб він хоча б раз, однісінький раз, повівся як справжній зрілий чоловік! І щоб пішов від Керол як чоловік. Щоб усвідомив, що свого часу зробив неправильний вибір, що не можна марнувати єдине і неповторне життя, що треба просто піти — і зазирнути в очі власній самотності, усвідомити, хто ти є як людина, як дорослий, як окрема жива істота. Його ж учинок жалюгідний: Джастін начхав на відповідальність, занурився у транс, збожеволів від кохання до симпатичного личка — «янгола, подарованого небесами». Навіть якщо це піде йому на користь, жодного зростання не буде, він не зробить висновків із цієї ситуації — ні, не зробить! Оце й усе, Маршале! Погано! І я цим не пишаюся. Але якщо вам хотілося «примітиву» — то ось він! І його чимало — це очевидно. Я й сам майже все розумію.

Ернест зітхнув і виснажено відкинувся на спинку крісла, чекаючи на відповідь Маршала.

— Знаєте, є думка, що мета психотерапії полягає в тому, щоб стати власним батьком і матір’ю. Гадаю, про супервізію можна сказати те саме. Ваша мета — стати власним супервізором. А тому… спробуймо розглянути те, як ви бачите самого себе.

Перш ніж зазирнути у свій внутрішній світ, Ернест поглянув на Маршала. «Стати власним батьком і матір’ю, стати власним супервізором — чорт забирай, та він просто ас!» — подумав він.

— Гаразд. Найбільш очевидною є глибина моїх відчуттів. Безперечно, я надто цим переймаюся, не кажучи вже про безглузде відчуття люті. Я почуваюся так, ніби втрачаю те, що мені належить. Як він наважується робити якийсь крок, попередньо не порадившись зі мною?

— Точно! — Маршал енергійно закивав. — А тепер спробуйте зіставити вашу злість із бажанням зменшити його залежність і кількість ваших сеансів.

— Авжеж, я все розумію. Суперечність можна побачити неозброєним оком. Я хочу, щоб Джастін нарешті відірвався від мене, але коли він починає діяти на власний розсуд, це мене страшенно злить. Але ж те, що він наполягає на приватності свого життя, хай навіть приховуючи цю жінку від мене, — то гарний знак!

— Це не просто гарний знак, — зауважив Маршал, — це свідчить про те, що ваша терапія була ефективною. Чорт забирай, вона була просто чудова! Коли працюєш із залежним пацієнтом, слід розуміти, що винагородою має бути бунт, а не загравання. А тому ви маєте бути задоволені.

Ернеста це розчулило. Він сидів мовчки, насилу стримуючи сльози, і вдячно міркував над словами Маршала. Багато років він дбав про інших і не звик до проявів турботи у свій бік.

— Що простежується у ваших зауваженнях щодо того, як Джастін мав би піти від своєї дружини? — вів далі Маршал.

— Самовпевненість! Є тільки одна думка — моя! Це дуже сильне відчуття, воно й зараз тут. Джастін мене розчарував. Я хотів для нього більшого. Я усвідомлюю, що зараз нагадую вимогливого батька.

— Ви обрали непохитну позицію — суцільні крайнощі, а тому й самі в це не вірите. Навіщо це, Ернесте? Звідки взявся такий стимул? Як щодо ваших вимог до самого себе?

— Але я справді вірю в це! Він перейшов з одного залежного стану в інший, від жінки-диявола, яка уособлювала матір, до матері-янгола. Він просто мліє від кохання… Усі ці «янголи, подаровані небесами» — Джастін перебуває в блаженному стані, мов та амеба, що не до кінця розділилася навпіл… Це його ж слова. Усе заради того, аби уникнути відчуття самотності. І саме страх перед самотністю змушував його залишатися у згубному шлюбі протягом усіх цих років. Я маю допомогти йому це усвідомити.

— Але навіщо так стояти на своєму, Ернесте? Ви надто вимогливі, хіба ні? З теоретичної точки зору я гадаю, що ви маєте рацію, та хіба пацієнт, який розлучається, взагалі може відповідати вашому стандарту? Вам потрібен такий собі екзистенційний герой. Це характерно для романів, але, озираючись на численні роки своєї практики, я не можу згадати жодного пацієнта, який пішов би від дружини у такий благородний спосіб. Тож запитаю знову: звідкіля взявся цей дивний стимул? Чи доводилося вам зіштовхуватися з подібними проблемами у власному житті? Мені відомо, що кілька років тому ваша дружина загинула в автомобільній аварії, але більше я нічого не знаю про ваші стосунки з жінками. Ви одружилися знову? Чи доводилося вам розлучатися?

Ернест заперечно похитав головою, а Маршал вів далі:

— Повідомте, якщо я зайду надто далеко, якщо ми перетнемо межу між психотерапією і супервізією.

— Ні, ви рухаєтеся в правильному напрямку. Більше я не одружувався. Моя дружина Рут загинула шість років тому. Та насправді наш шлюб припинив своє існування задовго до тієї миті. Ми жили в одному будинку, але кожен сам по собі — нам