Читати книгу - "І не лишилось жодного"

– Ну, звичайно! Двигун сьогодні не вмикали, бо не було Роджерса, щоб за цим простежив.

Він повагався і запропонував:

– Ми, гадаю, могли б вийти й завести його.

Суддя Ворґрейв мовив:

– Є пачки зі свічками в комірчині, я бачив, краще ними скористатись.

Ломбард вийшов. Інші чотири сиділи й стежили одне за одним.

Він повернувся з коробкою свічок і купою тарілочок. П’ять свічок було запалено й розставлено по кімнаті.

На той час було чверть по шостій.

II

О шостій двадцять Віра відчула, що продовжувати так сидіти просто нестерпно. Вона хотіла піти в свою кімнату, помити зболену голову та скроні холодною водою.

Вона підвелась і попрямувала до дверей. Потім згадала і, повернувшись, узяла свічку з коробки. Запалила її, накапала гарячого воску в тарілочку й міцно закріпила свічку. Тоді вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері й залишивши там чотирьох чоловіків. Вона пішла вгору по сходах, тоді уздовж коридору аж до своєї кімнати.

Відчинивши двері, вона раптом зупинилась і завмерла.

Її ніздрі затремтіли.

Море… Запах моря на Св. Треденніку.

Ось що це було. Вона не могла помилитись. Звичайно, на острові завжди присутній запах моря, та цей був інший. Це був запах, що відчувався того дня на пляжі – із відпливом і скелями, вкритими водоростями, які підсихали на сонці.

«Можна попливти до острова, міс Клейторн?»

«Чому мені не можна попливти до острова?»

Гидкий плаксивий розпещений малий шмаркач! Якби не він, то Г’юґо був би багатієм… мав би можливість одружитись із дівчиною, яку кохає…

Г’юґо…

Авжеж… авжеж… Г’юґо був поряд? Ні, чекав її в кімнаті…

Вона зробила крок уперед. Протяг із вікна підхопив полум’я свічки. Вона замерехтіла й погасла…

У темряві їй раптом стало моторошно.

– Не будь дурненькою, – переконувала себе Віра Клейторн. – Усе гаразд. Усі інші внизу. Усі четверо. У кімнаті немає нікого. Не може бути. Тобі видається, дівчино.

Але запах – запах пляжу на Св. Треденніку… Їй це не видається. Це – справжнє.

І хтось був у кімнаті… Вона щось почула… авжеж почула…

І тоді, коли вона там стояла, прислуховуючись – холодна липка рука торкнулась її горла… Волога рука, що пахла морем…

III

Віра закричала. Вона кричала й кричала голосом, сповненим глибокого жаху, – дике відчайдушне волання про допомогу.

Вона не чула шуму знизу, як переверталось крісло, як відчинялись двері, шуму поспішних кроків угору по сходах. Вона лише відчувала суцільний жах.

Потім, повертаючи її до дійсності, заблимало світло в дверях… люди забігли до кімнати.

– Що за чорт?

– Що сталося?

– Святий Боже, що?

Вона затремтіла, ступила крок уперед і впала на підлогу.

Вона лише частково усвідомлювала, що над нею хтось нахилився, підняв її голову.

Потім – раптовий вигук, поспішне «Мій Боже, гляньте!», вона прийшла до тями. Розплющила очі й підвела голову. Вона побачила, на що дивились чоловіки зі свічками в руках. Те, що торкнулось її шиї в темряві. Те, що вона прийняла за липку руку, руку потопельника, що ожила, щоб видавити з неї життя!

Вона почала істерично реготати й вимовила:

– Це були водорості… лише водорості… ось що то був за запах…

І знову її опанувала млість… черговий наплив нудоти. Знову їй підтримували голову. Здавалось, минула вічність. Її намагались чимось напоїти, притискаючи склянку їй до губ. Вона відчула запах бренді.

Вона була готова проковтнути напій із вдячністю, коли раптом попередження, наче тривожний дзвін, пролунало в її мозку. Вона сіла й відштовхнула склянку.

– Звідки це? – різко запитала вона.

Відповів Блор. Він просто дивився із хвилину, доки сказав:

– Приніс ізнизу.

Віра закричала:

– Я не питиму це!..

Настала хвилина тиші, потім Ломбард зареготав.

Він схвально промовив:

– Молодчина, Віро. Ви не втрачаєте здорового глузду, навіть коли до смерті налякані. Я принесу свіжу пляшку, яку ще не відкорковували.

Він хутко залишив кімнату.

Віра невпевнено проговорила:

– Мені вже краще. Я вип’ю води.

Армстронґ підтримував її, коли вона зводилась на ноги. Вона попрямувала до раковини, хитаючись і хапаючись за лікаря для підтримки. Відкрила кран із холодною водою і наповнила склянку.

Блор ображено промовив:

– Із бренді все гаразд.

Армстронґ сказав:

– Звідки вам знати?

Блор огризнувся:

– Я туди нічого не додавав. Гадаю, ви на це натякаєте.

Армстронґ сказав:

– Я не кажу, що додали. Ви могли б це зробити, чи хтось інший міг би щось із пляшкою вдіяти, спеціально для такого надзвичайного випадку.

Ломбард швидко повернувся до кімнати.

У нього в руках була нова пляшка бренді й штопор.

Він підніс Вірі до носа закорковану пляшку.

– Ось маєте, моя дівчино. Абсолютно без обману. – Він зняв фольгу й відкоркував її. – На щастя, у будинку є хороші запаси алкогольних напоїв. А. Н. Оуен такий обачний.

Віру сильно трусило.

Армстронґ тримав склянку, доки Філіп наливав у неї бренді. Він сказав:

– Вам краще це випити. Ви пережили страшенний шок.

Віра відпила трішки напою. Її обличчя зарум’янилося.

Філіп Ломбард зі сміхом промовив:

– Що ж, це вбивство пішло не за планом!

Віра озвалася майже пошепки:

– Гадаєте… саме це мало статися?

Ломбард кивнув.

– Очікувалось, що ви знепритомнієте від переляку! Деякі люди знепритомніли б, чи не так, лікарю?

Армстронґ не ствердив однозначно. Він із сумнівом промовив:

– Гм, важко сказати. Молоді здорові особи… без серцевої слабкості. Навряд чи. З іншого боку…

Він підняв склянку з бренді, що приніс Блор. Опустив туди палець, обережно покуштував. Вираз його обличчя не змінився. Він нерішуче промовив:

– Гм, на смак нормально.

Блор погрозливо ступив уперед:

– Якщо ви намагаєтеся сказати, що я щось із цим вдіяв, то я втулю вам у вашу червону пику.

Віра, прийшовши до тями з допомогою бренді, відволікла увагу:

– А де суддя?

Троє чоловіків перезирнулись.

– Дивно… Гадав, він разом із нами прийшов.

Блор сказав:

– Я теж… Що скажете, лікарю, ви піднімались по сходах позаду мене?

Армстронґ промовив:

– Я думав, він за мною слідував… Звичайно, він змушений пересуватись повільніше, ніж ми. Він старша людина.

Вони знову перезирнулись.

Ломбард сказав:

– Це збіса дивно.

Блор вигукнув:

– Ми повинні його знайти!

Він попрямував до дверей. Усі послідували за ним, Віра останньою.

Коли вони йшли сходами вниз, Армстронґ промовив через плече:

– Звичайно, він міг би залишитись у вітальні.

Вони перетнули хол. Армстронґ голосно покликав:

– Ворґрейве, Ворґрейве, де ви?

Відповіді не було. Будинок заповнила мертва тиша, окрім лагідного стукоту дощу.

Потім, при вході до вітальні, Армстронґ непорушно завмер. Усі інші зібрались позад нього і заглядали через його