Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Так, тут кажете слушно, й це мене дуже турбує. Але вплинути на це я ніяк не можу. Однак, мушу зауважити, я намагаюся зменшити шкоду від пропаганди війни. Чули ви хоч про один мій виступ, де би я закликав записуватися у добровольці? Чули?

— Ні. Але вашим іменем закликають...

— А ось проти цього я не можу нічого вдіяти. Так, моїм іменем закликають людей іти на фронт, але я сам мовчу. Якби я сказав щось проти, то миттю сів би за ґрати. Повірте, в мене дуже впливові вороги. А патріотична лихоманка так охопила людей, що мені б не допомогла і моя відомість. Підіпригора — зрадник, журнали з моїми пригодами почали б палити на вулицях, а мене б розстріляли. Тому я змушений мовчати. Але повірте, навіть мовчання дається мені непросто, бо від мене хочуть, щоб я казав ті речі, які зараз кажуть за мене, — закликав би на фронт.

— Ви розумієте, що ця війна може закінчитися катастрофою для нас? — Лікар дивиться мені в очі.

— Так. Тисячі загиблих...

— Справа навіть не в цьому. Хоча і це страшно. Але головна проблема в тому, що Росія не готова до цієї війни. Наша промисловість значно відстає від німецької, а це спричиняє відставання у озброєнні. У нас менше гармат, менше кулеметів, менше вагонів. Єдине, чого більше, це солдатів. Тобто наш план на перемогу — завалити гарматним м’ясом фронти, закидати німців шапками! Не шапками, а тілами! Але це ж буде інша війна, де перевага в чисельності легко нівелюватиметься перевагою в озброєнні. Колись ми так само перемагали турків, яких було значно більше, але ми були краще озброєні і підготовлені. Тепер замість турків будемо ми.

— У газетах пишуть, що армія переозброїлася, а промисловість готова до війни.

— Іване Карповичу, це брехня. В мене є кілька знайомих, офіцерів та економістів, які всі як один стверджують, що до великої війни з Німеччиною не готові ані армія, ані промисловість. Звісно, коли війна вже почалася, говорити про це заборонили, але факт залишається фактом: наша армія озброєна значно гірше за німецьку, а промисловість не в змозі задовольняти потреби фронту. Так, є деякі запаси, але вони вичерпаються за перші місяці, після чого нас чекає катастрофа.

— Можливо, війна закінчиться раніше?

— Сподіваюся, ви не з тих дурників, які марять, що вже за кілька місяців будуть марширувати по переможеному Берліну? В нас вже була маленька переможна війна з Японією, яку ми ганебно програли. А німці значно сильніші!

— Люди думають інакше, — зітхнув я.

— Вони не думають! Це хвороба, якась лихоманка! Мені важко чути всіх цих сп’янілих від патріотичних балачок дурників, які марять великими перемогами. Я був на японській війні. Я б примусив усе вище керівництво країни та армії, всіх журналістів побувати у шпиталі, який працює на передовій. Побачити відірвані кінцівки, випущені тельбухи, пробиті голови, поранених та вбитих, яких не встигають закопувати. Думаю, що навіть одна така екскурсія могла б серйозно зменшити кількість воєн.

— У штабах та кабінетах не видно ані поранених, ані трупів. Лише красиві мапи зі стрілочками, заманливі плани перемог, мрії про нагороди та підвищення. Тому й стаються війни, що ті, хто їх починає, сидять далеко від фронту, — сказав я.

— І як це змінити?

— Не знаю.

Лікар зітхнув. Ми помовчали.

— І розумієте, Іване Карповичу, після перших же поразок ті, хто зараз кричить про славні перемоги і затикає рот противникам війни, почнуть так само завзято кричати за мир та лаяти уряд. Японська війна призвела до революції, до чого призведе німецька війна? Я навіть боюся про це думати.

— Думайте про те, що залежить від вас, — порадив я чим міг. — Це єдиний вихід. Лікуйте людей. А я спробую триматися подалі від передової. Бо це не моя війна. Чого нам чи німцям не вистачає, заради чого ми вбиватимемо один одного? Я у Німеччині не був, але кажуть, що живуть там люди непогано. В нас теж і землі достатньо, і всього іншого. Тоді заради чого воювати? Не знаю. Натомість знаю, що не хочу стати черговим бичком на забій. Я не можу відвернути цю війну, але хоча б спробую не брати у ній участь.

— Правильно кажете, Іване Карповичу. Поки що побудете у нас у шпиталі. Думаю, зможемо знайти у вас якісь хвороби, що потребуватимуть лікування. Тим більше, Великий князь наказав за вами доглядати.

— Як він?

— У нього не дуже міцна печінка, яка не витримала навантажень. Тож він зараз попиває мінеральні води на Кавказі.

— А штабс-капітан?

— У нього опік статевого органа.

— О господи, як?

— Каже, що не дуже пам’ятає, можливо, стрибав голим у Ніжині через багаття. Ви щось таке пам’ятаєте?

— Не дуже. Хоча якесь багаття було. Здається, на ньому смажили порося. А потім, можливо, і стрибали.

— Добряче ви погуляли, — усміхнувся лікар.

— Це краще, аніж на мітингах закликати записувати в добровольці, — усміхнувся і я.

— Ну, тоді відпочивайте.

— Дякую.

Лікар пішов, я простягнувся на білому простирадлі панцирного ліжка і подумав, що ще трохи порозкошую в тому раю. Тим більше, шпиталь біля Косого капоніру, центр Києва, можна було прогулятися містом, згадати минуле, може, когось із хлопців із контори зустріти. Хоча зараз, кажуть, відділенню сутужно стало, перебила його контррозвідка. Бо це в мирні часи головний ворог — ізсередини, а у воєнні — ззовні, тому тепер і всі гроші і вся увага контррозвідці, а охоронне відділення — як бідний родич. На крихтах.

Ото тільки подумав про контррозвідку, коли забігли до мене двоє у мундирах. Один — капітан, другий — підполковник. Заскочили, наче з розпеченої сковороди зістрибнули, до мене підбігли, дивилися грізно, тупали ногами у чоботах.

— Ану встати! — крикнув капітан.

— Не можу, ваша благородь! — зітхнув я, бо ж завжди важко відмовляти начальству.

— Як не можеш? — трохи розгублено спитав підполковник, який, мабуть, чекав, що я щось інше відповім, а він щось далі скаже. А тут не в той бік пішло.

— Лікарі заборонили, — знову зітхнув я і подивився тужно-тужно: мовляв, ось як погано, коли лікарі щось забороняють.

— Маячня! Здоровий ти! Встати! — втрутився капітан.

— У шпиталі — лікарі