Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Я змалюю ситуацію. - Азаніель відкинувся на спинку стільця і схрестив пальці рук на столі. - Ти — Перша Химерниця імперії. Так. Ніхто із цим не сперечається. Але ти – не бойова Химерниця. Імператор давав тобі інші завдання. - генерал трохи помовчав. - У всіх війнах та сутичках на нашому боці завжди воював загін найсильніших представників володарів цього дару. Дезіре я знаю кілька років. Понад три роки вона очолює цей загін. Окрім усього іншого, у неї та її Химерниць є допуск до секретних артефактів минулого. Вони зробили величезний внесок у розгадку їхніх таємниць. Ті мішечки, що ти бачила у місті, це наполовину їхніх рук справа. Ти досить непогано допомогла нам у місті та при відступі. Далі нехай Дезіре бере в свої руки… е… те, що стосується Химерниць. Тобі потрібно це просто прийняти.

У залі запанувала тиша. Дезіре посміхалася, дивлячись крізь своє спадаюче пасмо волосся кольору інею прямо в очі Сандрін. Делоріс надувала щоки і кидала у всіх присутніх гнівні погляди. Інші Химерниці зовні не виявляли особливого інтересу до предмета розмови, кидаючи лише швидкоплинні зовсім не привітні погляди на Сандрін.

- І я думаю, що Дезіре зовсім не відмовиться від того, щоб до її загону приєдналася ще одна Химерниця. - Азаніель перевів погляд на Химерницю з памороззю у волоссі.

- Пф. - голосно пирхнула Сандрін.

Вона різко розвернулася і вже зробила крок у напрямку дверей. Делоріс подумки погрозила всім присутнім і збиралася наслідувати приклад вчителя.

- Стривай. Так нікому краще не буде. Нині, як ніколи, час для єдності.

- У тебе тепер є справжні бойові пси. Я тобі не потрібна. - Сандрін знову продовжила рух до дверей.

- Правильно. Ти потрібна Максуду. Ходімо. - зраділа Жазель, що не треба стовбичити у цьому приміщенні півдня.

- Що він задумав? - голосно запитав генерал. - Говори!

Сандрін дійшла до Жазель і зупинилася, Делоріс завмерла в неї за спиною. Жазель трохи пом'ялася, обмірковуючи, чи варто говорити те, що вона знає, у присутності стількох людей. Максуд просив привести лише Сандрін. Але Азаніель – генерал. Хоч і розбитого війська. Він має знати такі речі. Мабуть.

- Ми вирушимо вербувати союзників. - випалила дівчина.

Посмішка від передчуття подальших подій заграла у неї на обличчі. Як вона не намагалася, придушити її, все одно не змогла. Та й нехай, що про неї Максуд нічого не говорив. Ну і нехай, що йому була потрібна лише Сандрін. Так, навряд чи від звичайного клерка буде якась користь у переговорах або чим він там займатиметься. Але настав її момент відчути себе важливою. Тому Максуда вона не відпустить. Навіть, якщо їй доведеться нести зброю всього загону, вона все одно піде з ними. Та й скільки там тієї зброї?

- Союзників? - Азаніель підвівся. - Без мене? Без головнокомандувача?

- Максуд дуже далекоглядний. - стоячи спиною до генерала заговорила Сандрін. - Не відомо, як налаштовані армії. Ми не можемо собі дозволити втратити… головнокомандувача через безглуздий випадок.

- Вербувати людей у мою армію і не повідомити мене? - Азаніель закипав.

- Думаю, я можу вирушити з ним. Іти туди генералу – справді не найкраще рішення. Спочатку треба все розвідати. - м'яко і, як завжди, тихо запропонував скелет.

Азаніель ще секунду постояв зі стиснутими кулаками.

- Дезіре, ти теж підеш з ними. Мені потрібні всебічні відомості про потенційних союзників.

Химерниця кивнула в знак своєї згоди і, повернувши голову ліворуч, тихо промовила:

- Тревізо, - прізвище з наголосом на останній склад, як майже й у всіх Химерниць її загону. - підеш зі мною. Інші на свої місця.

Азаніель сів і тихо звернувся до Оррмарина, що сидів поруч, даючи зрозуміти присутнім, що загальні збори на цьому завершено.

Жазель ледве встигала за Сандрін, що занадто швидко крокувала. Вони з Делоріс намагалися не відставати і при цьому, щоб їхня хода виглядала хоча б більш-менш благородно збоку. Звичайно, це в жодне порівняння не йде з відступом, коли дівчині довелося побити свої ноги в кров, щоб пересуватися в темпі з армією. Але там на неї ніхто не звертав уваги. Тут же вони крокували вулицею. У цій фортеці більше від міста, ніж від фортеці, як такої. Всі ці красиво покладені камені на вулицях та провулках. Усі ці кам'яні будинки. Люди скрізь. На мить у серці дівчини оселилася ностальгія. Навіть за тим огидним сірим містом. Ось тільки картину псувало те, що вулицями ходили не просто люди, а солдати. Це одразу повертало у реальність. І всі вони дивилися на них. Дві Химерниці та Жазель впевнено йшли вулицею. Кожен із них бачив Сандрін у бою і знав, на що вона здатна. Кожен, хоч дечим, але був їй зобов'язаний. Жазель щиро раділа, що вона зараз знаходиться поруч із Химерницею. Адже частина поглядів волею не волею затримувалась і на ній. Тому вкрай важливо зараз виглядати не поросятком, що наздоганяє стадо, а поспішаючою у своїх справах благородною жінкою. Делоріс відчувала необхідність тримати спину рівно і підборіддя піднятим меншою мірою. Тому іноді дозволяла собі перейти на дрібний біг, щоб іти слідами учителя. Порівнятися з Сандрін ніхто з дівчат не наважився, тому Химерниця гордо йшла одна. Її злість і обурення палило більше, ніж сонячне проміння. Куди вони йшли? Адже Жазель не домовлялася про зустріч з Максудом. Не було умовного місця. Вона про це якось і не подумала. І Сандрін теж молодець. Навіть, не спитала куди йти. Жазель похитала головою, де вони взагалі? Ага, ось попереду стіна. І ворота у ній. Назад озиратися дівчина не стала. Нехай Химерниці, що слідують за ними, не думають, що їй цікаво на них подивитися. І на Стайреда. Дивний він. Ну, хоч би одним оком на нього подивитися.

Дівчата пройшли перші ворота. Тепер вони мали вздовж стіни йти у зворотному напрямку до самого її краю, щоб пройти через інші ворота, які виведуть їх на рівень нижче. Потім знову по всій стіні до інших воріт. Жазель кинуло в піт. Це ж скільки пройти треба? Ще в такому темпі! Постійно дивися собі під ноги, щоб не впасти і не стати об'єктом для глузування. Чутки швидко розлітаються. Тільки впади зараз серед вулиці і завтра всі ці солдатики тицятимуть у неї пальцем за її спиною.