Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Бачу свою маму поряд. Ось вона вагітна, а ось мене приносять з лікарні додому; вона везе мене у візочку в парк; сидить, учить партитури, неголосно співає і рухає маленькою рукою; вона кривляється мені й трусить переді мною іграшками. А от ми йдемо за руку дивитися на білочок, на машини, на голубів, на все, що рухається. На ній пальто, мокасини і капрі. Вона чорнявка з ефектним лицем, має повні губи, великі очі, коротке волосся, зовні схожа на італійку, але насправді єврейка. Мама користувалась помадою, олівцем для очей, тушшю, рум’янами й олівцем для брів, щоби просто сходити в хімчистку. Тато такий, як завжди – високий, худорлявий, скромно одягнений, у капелюсі. Але обличчя інше. Він справді задоволений. Вони часто торкаються один одного, тримаюся за руки, йдуть у ногу. На пляжі всі троє носимо однакові окуляри, а на мені смішна синя панама. Ми всі лежимо на сонці, намащені дитячою олійкою. П’ємо ром із колою і гавайський пунш.

Зірка моєї матері сходить. Вона навчається у Джаян Мек і Мері Делакруа, котрі дбайливо ведуть її стежкою слави. Співає ряд невеликих, але блискучих партій, і на неї звертає увагу Луї Бехарі з «Лірик». Вона – дублерка Ліні Веверлі в «Аїді». Відтак її обирають на роль Кармен. Її помічають інші компанії, а невдовзі ми подорожуємо світом. Вона записує Шуберта в студії «Decca», Верді і Вайля у «EMI», і ми вирушаємо до Лондона, Парижа, Берліна, Нью-Йорка. Пам’ятаю лише нескінченну низку готельних номерів та літаків. Її виступ у Лінкольн-центрі показують по телевізору, і я дивлюся його з бабусею і дідусем у Мансі. Мені шість, і я не вірю, що в маленькому чорно-білому екрані – моя мама. Вона співає «Мадам Батерфляй».

Після закінчення сезону 1969–1970 років у «Лірик» батьки планують переїхати до Відня. Тата прослуховують у філармонії. Щоразу як дзвонить телефон, це може бути лише дядько Іш, мамин менеджер, або ж хтось зі студії звукозапису.

Чую, як відчиняються і зачиняються двері нагорі, відтак – повільні кроки сходами вниз. Клер чотири рази тихенько стукає, і я забираю з-під дверної ручки стілець з прямою спинкою. У її волоссі сніг, щоки палають. Їй сімнадцять. Клер простягає до мене руки і схвильовано обнімає.

– Веселого Різдва, Генрі! – каже вона. – Як чудово, що ти тут!

Цілую Клер у щоку, її радість і метушня розвіюють мої важкі думки. Утім, відчуття печалі й утрати лишається. Пробігаю руками по її волоссю й відчуваю під ними сніг, що миттєво тане.

– Що сталося? – Клер помічає недоторкану їжу, мою сумовитість. – Ти дуєшся, бо нема майонезу?

– Гей, тихше. – Сідаю на старе зламане крісло, і Клер втискається поруч зі мною. Обнімаю її за плечі. Вона кладе свою руку мені на стегно. Забираю її руку й затримую у своїй. Її рука холодна. – Я колись розповідав тобі про маму?

– Ні.

Клер налаштувалась слухати – вона завжди прагне дізнатися щось із моєї біографії. Кількість наших майбутніх зустрічей зменшується, натомість наближається дворічна розлука. Клер потай переконана, що знайде мене в реальному часі, аби лиш я назвав їй кілька фактів. Звісно, вона не зможе, бо я не назву, тож вона мене таки не знайде.

Їмо печиво.

– Гаразд. Якось давно я мав маму і тата; вони дуже кохали одне одного. Й у них був я. Ми були дуже щасливими. Вони обоє – професіонали у своїй справі, особливо мама. Разом ми подорожували, постійно змінювали готелі. Отож, майже Різдво.

– Який рік?

– Рік, коли мені виповнилось шість. То був ранок перед Різдвом, мій батько перебував у Відні: невдовзі ми збиралися туди переїжджати, тож він шукав нам квартиру. Ідея полягала в тому, що тато прилетить у аеропорт, а ми з мамою зустрінемо його й усі разом поїдемо до бабусі на свята. Ранок був сірим і сніжним; вулиці були вкриті суцільним льодом, ще ніхто не посипав дороги сіллю. Мама була нервовим водієм. Вона ненавиділа швидкісні траси, ненавиділа поїздки в аеропорт і погодилася на це лише тому, що це було логічно. Уранці ми встали, вона спакувала речі в автомобіль. Я був одягнений у зимове пальто, шапку, черевики, джинси, светр, натільну білизну, тіснуваті вовняні шкарпетки й рукавиці. Вона – уся в чорному, що було ще більш незвично, аніж зараз.

Клер п’є молоко просто з пакета, на якому лишається слід від коричневої помади.

– Який у вас був автомобіль?

– Білий «Форд-Ферлейн» 1962 року.

– Який це?

– Уяви собі: він схожий на танк. Мав решітки радіатора. Батьки любили його, з ним пов’язано багато історій. Отож ми сіли в авто. Я сидів на передньому пасажирському сидінні, ми обоє пристебнули паси безпеки. Й поїхали. Погода була жахливою, видимість поганою, та й обігрів не у на найкращому стані, через що вікна були трохи затуманені. Ми проїхали лабіринт із житлових вулиць, а потім виїхали на автостраду. Година пік уже минула, проте через погоду й свята на дорогах творився безлад. Наше авто рухалося, може, п’ятнадцять чи двадцять миль на годину. Мама скерувала авто на праву смугу, мабуть, тому, що не хотіла перелаштовувати в інший ряд, оскільки видимість була поганою. А ще тому, що ми не збиралися довго їхати швидкісною трасою, адже мали з’їжджати на дорогу, яка вела до аеропорту. Ми їхали за вантажівкою, зберігаючи дистанцію, відстань була досить великою. Коли ж минули в’їзд на дорогу, позаду нас з’явився невеликий автомобіль – червоний «корвет», яким керував стоматолог. Той був трохи підпилий, і це о пів на одинадцяту ранку! Він просто надто швидко їхав і не зміг вчасно загальмувати, дорога ж була обледеніла, і він вдарив нашу машину. За звичайних погодних умов «корвет» пом’явся б, а потужний «Форд-Ферлейн» просто пошкодив би крило, нічого страшного не сталося б.

Але погода була погана, дороги слизькі, тому удар «корвета» надав нашій машині прискорення якраз у той момент, коли рух на трасі сповільнився. Вантажівка попереду нас ледве рухалася. Моя мати тиснула на гальма, але нічого не відбувалося.

Ми вдарились об вантажівку, фактично це було як в уповільненому кіно, принаймні мені так здалося. Насправді ми їхали