Читати книгу - "Книга кладовища"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не лети так, юний Ніх, — промовив Том. — Ти можеш заподіяти собі шкоду.
— Він уже встиг це зробити, — підхопила Юфимія. — Бідолашний Ніх. Мати, безсумнівно, сваритиме тебе. Ці штанці їй буде непросто залатати.
— Ох, як шкода, — пробурмотів Ніх.
— І тебе шукав опікун, — додав Том.
Ніх підвів очі на сіре небо і сказав:
— Але ж іще не темно.
— Він прокинувся загодя, — відповів Том словом, яке, Ніх знав, означало «рано». — І просив переказати, що шукав тебе. Звісно, якщо ми тебе побачимо.
Ніх кивнув.
І, наче пом'якшуючи новину, Том додав з усмішкою:
— А в хащах за пам'ятником Літлджону достигла ліщина.
Ніх подякував і крізь дощ помчав стрімголов униз звивистою стежинкою, аж поки не дістався старої каплички.
Двері були прочинені, і Сайлас, який не любив ні дощу, ні сонячного світла, стояв усередині, оповитий тінями.
— Мені сказали, що ти мене шукав, — сказав Ніх.
— Так, — підтвердив Сайлас. — Схоже, ти порвав штани.
— Я біг, — виправдовувався Ніх. — І ми з Текереєм Поррінджером трохи зчепилися. Я хотів почитати «Робінзона Крузо». Це книжка про чоловіка на човні — то така штука, яка плаває по морю, а воно — це багато води, як велетенська калюжа, — і човен цей розбився на острові, а це таке місце в морі, на якому можна стояти, і…
Сайлас перебив його:
— Одинадцять років минуло, Ніх. Одинадцять років ти живеш із нами.
— Так, — погодився Ніх. — Тобі видніше.
Сайлас подивився на свого підопічного. Худенький хлопчина, чиє мишаче волосся з віком трохи потемніло.
Суцільна тінь зібралася всередині каплички.
— Я думаю, — повів далі Сайлас, — настав час поговорити про те, звідки ти взявся.
Ніх глибоко вдихнув і відповів:
— Не обов'язково робити це от просто зараз. Хіба що ти дуже хочеш про це поговорити.
Хлопець сказав це якомога недбаліше, але серце калатало в грудях, як навіжене.
Запала тиша. Було чути лише стукіт дощових крапель і плюскіт води у ринвах. Ця тиша тривала дуже довго, і Ніх уже думав, що не витримає її.
Але зрештою Сайлас мовив:
— Ти знаєш, що ти не такий, як ми. Що ти живий. Що ми прийняли тебе… вони прийняли тебе… а я погодився стати твоїм опікуном.
Ніх мовчав.
А Сайлас говорив далі своїм оксамитовим голосом:
— У тебе були батьки. І старша сестра. Їх убили. Я думаю, що ти теж мав померти разом з ними, і своїм життям ти завдячуєш випадку і втручанню Овенсів.
— І тобі, — додав Ніх, якому про перебіг тієї ночі за всі ці роки переповіло безліч людей, деякі з них — очевидці. То була ніч великих подій на кладовищі.
Сайлас продовжив:
— Десь там никає чоловік, який убив твою родину, і я підозрюю, він досі не змінив намірів стосовно тебе.
— Ну і що? — Ніх знизав плечима. — Це лише смерть. Усі мої найліпші друзі — мертві.
— Так, — у голосі Сайласа прозвучала невпевненість. — Мертві. І переважна більшість з них не існує для світу. А ти — існуєш. Ти живий, Ніх. І це означає, що в тебе є необмежені можливості. Ти можеш робити що завгодно, творити що завгодно, мріяти про що завгодно. Якщо ти змінюватимеш світ, світ зміниться. Можливості. А коли ти помираєш, вони зникають. Безслідно. Вчинки здійснено, мрії вимріяно, все, що ти міг зробити визначного, — зробив. Тебе можуть поховати тут, можливо, ти навіть прокинешся. Але всім можливостям настане кінець.
Ніх замислився над цим. Усе сказане видавалося правдою, але він знав і винятки, скажімо, його всиновлення Овенсами. Але мертві й живі різняться, він це розумів, хоча симпатії його були на боці перших.
— А ти? — спитав він Сайласа.
— Що я?
— Ну, ти ж не живий. А втім, ти виходиш з кладовища і здійснюєш вчинки.
— Я, — відповів Сайлас, — саме той, ким я є, не більше. Я, як ти й зауважив, не живий. Але якщо моє існування добіжить кінця, я просто зникну. Такі, як я, або є, або нас немає. Якщо ти розумієш, про що я.
— Не дуже.
Сайлас зітхнув. Дощ ущухнув, і напівтемрява від хмар перетворилася на справжні сутінки.
— Ніх, — промовив опікун, — твоя безпека важлива з багатьох причин.
— А цей чоловік, який згубив мою родину. Той, що хоче вбити й мене. Ти впевнений, що він усе ще чигає десь там? — спитав Ніх. Він певний час дещо обмірковував і точно знав, чого хоче.
— Так, він усе ще чигає.
— Тоді… — і Ніх вимовив невимовне: — Я хочу ходити до школи.
Сайлас був холоднокровний. Він не змигнув би оком і на кінець світу. Але тієї миті в нього відвисла щелепа, і він, спохмурнівши, сказав лише:
— Що?
— Я багато чого навчився на кладовищі, — вів далі Ніх. — Я вмію зникати і вмію привиджуватися. Я вмію відчиняти браму гулів і розрізняти сузір'я. Але там, за огорожею, цілий світ з морем, островами, корабельними аваріями і свинями. Тобто там повно речей, про які я нічого не знаю. Місцеві вчителі дали мені багато, але цього буде недостатньо, якщо колись мені доведеться там виживати.
Усе це Сайласа не вразило.
— Питання навіть не розглядається. Тут ми впевнені у твоїй безпеці. А як ми зможемо гарантувати її там? За межами кладовища може статися все, що завгодно.
— Так, — погодився Ніх. — Це можливості, про які ти говорив раніше.
І замовк. А потім додав:
— Хтось убив моїх тата, маму й сестру.
— Так.
— Чоловік?
— Чоловік.
— І тоді ти ставиш питання неправильно.
— Тобто? — вигнув брову Сайлас.
— Якщо я вийду в зовнішній світ, питання не в тому, хто убереже мене від нього.
— Хіба?
— Так. Питання, хто убереже його від мене.
У горішні вікна шкреблися гілки, наче хотіли, щоб їх впустили. Сайлас нігтем, гострим, як лезо, збив уявну порошинку з рукава. І сказав:
— Нам треба підшукати тобі школу.
Спочатку ніхто не помічав цього хлопчика. Ніхто навіть не зауважив, що не помічає його. Він сидів десь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга кладовища», після закриття браузера.