Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Зійшовши зі стежки, я стала на розбуялу траву й притулилася носом до задимленої шибки. Круговид мені заступав комод.

Я вгледіла в дальньому кутку обійстя трухляву собачу буду – усе, що залишилося від колі міс Кул, Джорді, котрого розчавила машина, що мчала на шаленій швидкості по Хай-стрит.

Я поторсала перехняблену буду, щоб струсити з неї налиплу землю, потім поволочила її через обійстячко й поставила якраз під вікном. І видерлася на буду.

Лише один раз ступнути з покрівлі буди – і я опинюся на підвіконні. Я розкинула руки й ноги, обережно балансуючи на обдертій фарбі, чим схожа була самій собі на вітрувіанську людину Леонардо да Вінчі.[74] Однією рукою я вхопилася за віконницю, а другою силкувалася відтерти шибку від кіптяви, щоб зазирнути всередину.

У маленькій спаленці панували сутінки, але світла вистачило на те, щоб розгледіти тіло, простягнуте на ліжку, побачити сполотніле обличчя, яке вп’ялося в мене, з ротом, заокругленим від страху: «О!».

– Флавіє! – вигукнула міс Кул, зсовуючись із ліжка, як мені здалося, скло спотворювало звук її голосу. – Що, заради Бога…

Вона вивудила вставні зуби зі склянки й запхала їх до рота, потім зникла на мить, і я, зістрибнувши на землю, почула скрегіт посунутого засува. Двері відчинилися всередину, і в отворі з’явилася вона – немов спійманий борсук – у домашній одежині, притискаючи до горла руку, що тіпалася, як у трясці.

– Заради Бога… – повторила вона. – У чому річ?

– Передні двері зачинені, – відповіла я. – Я не могла увійти.

– Звісно, вони зачинені, – сказала вона. – Вони завжди зачинені щонеділі. Я дрімала.

Вона потерла маленькі чорні очка, мружачись на денному світлі.

Мені із запізненням зайшло в голову, що вона має рацію. Сьогодні ж неділя. Хоча в мене було відчуття, що минули еони[75] відтоді, але лише сьогодні вранці я сиділа з родиною в Святому Танкреді.

Напевно, я виглядала мов громом прибита.

– Що сталося, серденько? – запитала міс Кул. – Це через нещастя в Букшоу?

От тобі й раз! Вона теж знає.

– Я сподіваюся, у тебе не розсохлися клепки й ти трималася подалі від місця…

– Авжеж, безперечно, міс Кул, – сказала я з вибачливою усмішкою. – Але мені суворо наказували нікому не розповідати про це. Думаю, ви зрозумієте.

Це була брехня, проте найвищого ґатунку.

– Яка золота дитинка, – розчулилася вона, обводячи поглядом запнуті фіранками вікна сусідніх будинків, що визирали на її обійстячко. – Але тут кепське місце для розмов. Не стій на порозі.

Ми зайшли до вузького коридору, де з одного боку розміщувалася її крихітна спаленька, а з іншого – ще менша вітальня. Несподівано ми опинилися в магазині, за прилавком, що правив також за місцеву пошту. Міс Кул була не лише єдиною продавчинею солодощів у Бішоп-Лейсі, вона ще й виступала поштмейстеркою й у цій ролі знала все, що слід знати, – окрім хімії, безумовно.

Вона пасла мене очима, у той час як я із цікавістю вивчала ряди полиць, на кожній з яких були розставлені скляні слоїки з плитками з кінської м’яти, червоною лакрицею «волове око» і купою інших ласощів.

– Даруй. Я не можу порядкувати в цукерні в неділю. А то мене притягнуть до суду. Такий закон, ти знаєш.

Я сумовито похитала головою.

– Вибачте, – перепросила я. – Я забула, який сьогодні день тижня. Я не хотіла налякати вас.

– Гаразд, ти нічого поганого не зробила, – промовила вона, блискавично набуваючи звичної говірливості й здіймаючи метушню в магазині, без мети хапаючи те і се. – Передай татові, що незабаром надійде нова підбірка марок, але нічого такого, що вразило б, принаймні на мій погляд. Ті ж таки зображення короля Георга, нехай благословить його Господь, лише розфарбовані новими кольорами.

– Дякую вам, міс Кул, – сказала я. – Я, певна річ, перекажу йому.

– Гадаю, на Центральному поштамті в Лондоні могли б вигадати що-небудь ліпше, – повела вона далі, – але я чула, що приберігають олію в голові для наступного року, на святкування Фестивалю Британії.

– Я хотіла поспитати, чи знаєте ви, де живе міс Маунтджой, – сказала я одним духом.

– Тільда Маунтджой, – вона прискалила око. – Чого тобі від неї треба?

– Вона дуже допомогла мені в бібліотеці, і я подумала, що буде чемно віддякувати їй цукерками.

Я витисла милу усмішку для якнайбільшої правдоподібності.

Це була безсоромна брехня. Я не завдала собі клопоту з тим, щоб це був заздалегідь продуманий крок, але тепер-таки зрозуміла, що можу вбити двох зайців одночасно.

– Ох, авжеж, – сказала міс Кул. – Маргарет Пікері поїхала доглядати за сестрою в Незер-Вулсі: «Зінґер»,[76] голка, палець, близнюки, непутящий чоловік, випивка, рахунки… Ач яка несподіванка зі своїми перевагами для Тільди Маунтджой… Кисло-солодкі льодяники, – ні з того ні з сього докинула вона. – У неділю чи ні, це буде відмінний вибір.

– Я куплю на шість пенсів, – сказала я й додала: – І на шилінг плиток із кінської м’яти.

По правді, від кінської м’яти мене й за вуха не відтягнеш.

Міс Кул підійшла на пальчиках до вітрини крамнички й зачинила віконниці.

– У чотири ока, – сказала вона по-змовницьки.

Вона насипала льодяники в бордовий паперовий пакуночок такого жалобного відтінку, що він не інакше як благав докласти до нього дві-три ложки миш’яку чи блювотного горіху.[77]

– Це тобі обійдеться в один шилінг і шість пенсів, – сказала вона, загортаючи плитки в папір.

Я вручила їй два шилінги, і, поки вона перетрушувала кишені, шукаючи решти, я сказала люб’язно:

– Усе гаразд, міс Кул, решти не треба.

– Що за солодятко, – розцвіла вона, докладаючи ще одну плитку з кінської м’яти. – Якби в мене були діти, мені було б цілком досить, коли б вони хоч наполовину вдалися такими ж уважними й щедрими, як ти.

Я пустила у світ свій усміхнений образ, приберігаючи його зворотний бік для себе, і вона розповіла, як дістатися до оселі міс Маунтджой.

– Вербова вілла, – сказала вона. – Її неможливо проґавити. Вона жовтогаряча.

* * *

Вербова вілла, як і сказала міс Кул, була жовтогаряча, такого бляклого відтінку, який ви можете бачити, коли червоняста шапинка мухомора починає в’янути. Будинок ховався в затінку позвішуваних додолу зелених спідничок плакучої верби гігантських розмірів, гілля якої замітало клуби пилу під себе, погойдуючись на вітрі, немов купа відьомських мітел. Їхня руханина наштовхнула мене на думку про п’єсу XVII століття, котру час від часу грала й співала Фелі – дуже мило, мушу я визнати, – коли її серце скніло за Недом.

Вербиця порине в танок,

І вербиця порине в круговерть танцю,