Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Спливали неоціненні хвилини, хвилини, що їх не можна було зупинити…

Нараз двері до кімнати відчинилися, і хтось зайшов. У свідомості Руді блискавкою сяйнула нестямна надія. Ось воно — щасливий кінець, як у романі чи кінофільмі! Хтось прийшов, щоб вирятувати її в останню мить. Може, п'яничка черговий надумав подивитися, чи не сталося чого, бо завважив, що вона не вийшла разом з тими двома. Чи, може, це навіть сам Квін, котрого привело сюди незбагненне шосте чуття…

Аж ось почувся голос, хрипкий від люті. І всі її сподівання вмить розвіялись. Це був Гріф, спільник Джоан Брістоль. Вони повернулися, щоб рішити її тут-таки, на місці…

— Чому ти не подумала про це раніше, дурепо?! Глузду тобі забракло, чи що?

— Зараз я все з неї витрушу! — з погрозою мовила Джоан Брістоль. — Я б іще тоді про все дізналась, аби ти не вийшов із ванної так скоро. Адже щось таки її напоумило — звідки вона взяла мою адресу?..

Дверцята шафи розчахнулись, і Руді на хвильку приплющила очі, засліплена яскравим світлом. Вона відчула, як послабли пута, котрими її припнуто до стіни. Її витягли з шафи й шарпнули рушника з рота, щоб вона могла говорити.

— Спробуй мені крикни, то я зараз тобі заціплю! — пригрозила Джоан Брістоль і звела руку.

Та Руді не могла кричати, хоч би й хотіла.

Джоан ухопила її за волосся і смикнула голову назад.

— Ну, тільки не крути! Ти ось що мені скажи: як ти дізналася про мене? Звідки вивідала, де я живу? Я рватиму на тобі волосся, аж поки ти скажеш усю правду!

Руді відповіла здавленим, але твердим голосом:

— Ви загубили там рахунок за готель. Я знайшла його в кімнаті, де лежав Грейвз.

Удар! Вона почула такий звук, неначе паперовий мішечок з водою впав із третього поверху. Але вдарили не її, вдарили Джоан.

— Ач, ти!.. — прохрипів Гріф. — Так я й знав, що ти утнеш якусь дурницю! Було б іще залишити у нього в кишені свою візитну картку. Це одне й те саме.

— Вона бреше! — вереснула Джоан Брістоль. Одна щока її поволі багровіла, немовби вкриваючись екземою. — Я ладна заприсягтися, що бачила його в своїй сумці, коли повернулася сюди.

— Ти виймала рахунок із сумки, показувала йому? Кажи — виймала?

— Авжеж, виймала! Ти ж сам знаєш: ми вирішили, що я покажу йому, як мені потрібні гроші. Але я поклала його назад, Гріфе! Принесла його сюди!..

Руді похитала головою.

— Мабуть, він випав. Рахунок на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. А на ньому написано чорнилом: «Прострочений». І навіть номер кімнати є.

Гріф смикнув Руді за волосся.

— Ти принесла його сюди? Що ти з ним зробила? Де він?

— Я залишила його там, де він лежав. Я боялася щось чіпати і залишила все як було.

Джоан підступила ближче.

— Не вір їй. Вона могла забрати його з собою. Обшукай її.

— Обшукуй сама. Ти краще знаєш, де ви, жінки, щось ховаєте.

Руки Джоан стали швидко й ретельно обмацувати Руді, не минаючи ані дюйма. Ноги Руді були зв'язані докупи. Рахунок лежав у панчосі з внутрішнього боку ноги. Джоан обмацала панчохи іззовні.

— При ній рахунку нема.

— Тоді мусимо йти туди й забрати його. Не можна, щоб він там зостався. Це нас викаже. Ах ти ж дурепа!

— Зажди-но, Гріфе! — швидко мовила Джоан Брістоль, ледь розтуляючи уста, але Руді почула. — Давай візьмемо її з собою і залишимо там, разом з ним. Зробимо все так, щоб скидалося, ніби вона сама… — Вона мотнула головою в бік Руді й провадила далі ще тихіше, та Руді однаково почула, бо все в ній було напружене до краю: — Ти зможеш зробити те, що хотів із самого початку, але не тут, а там. І нехай вони спробують розплутати цю справу! А ми собі лишимось осторонь.

Гріф з хвилину розмірковував. Очі його палали.

— Це єдина рада, Гріфе! Вони подумають, що це вчинила вона, а потім заподіяла смерть і собі.

Він кивнув головою.

— Гаразд. Тільки треба буде провести її повз чергового так, немов вона п'яна, розумієш? І доводиться її підтримувати. Я таки змушу його вийти з-за стойки, як казав спершу. А ми ніби просто проводжаємо її додому, оце і все. Рук не чіпай, нехай будуть, як є, а ноги розв'яжи, щоб вона могла йти.

Джоан Брістоль узяла своє пальто й накинула на плечі Руді, сховавши зв'язані руки.

— Зніми їй з шиї рушника, — сказав Гріф. — На, візьми. — Він передав жінці щось чорне, з металевим полиском. Певне, з цього револьвера й застрелено Грейвза.

Револьвер опинився під пальтом, і ліва рука Джоан Брістоль притиснула його до спини Руді, неначе хотіла проштрикнути її тим чорним тупоносим револьвером.

— Тепер зачекай тут. Я спущуся вниз, виведу з гаража машину й задурю голову черговому. Це забере хвилин десять. А тоді виходь і ти.

Двері за ним зачинились, і жінки лишилися самі.

Вони не розмовляли. Не обізвались одна до одної ані словом. Мовчки й напружено стояли поряд, і ззаду на пальті випинався ніби невеличкий наметик — там, де ліва рука Джоан Брістоль притискала до спини Руді револьвер.

«Цікаво, — подумала Руді, — чи вистрілить вона, якщо я раптом ступну вбік, щоб відсунутись од револьвера?»

Та пробувати вона не стала, і не тільки через те, що боялася. Адже вони намірялися везти її туди, куди вона сама весь час хотіла їх заманити, — на місце злочину. То чом би й не поїхати? Інша річ, що, може, їй більше не випаде нагоди втекти. Тут така нагода нібито є. І все ж чому б не заждати? Адже туди прийде і Квін.

Нарешті Джоан Брістоль заговорила:

— Ну, годі. Тепер ходімо. Тільки хочу тебе попередити: якщо ти хоч писнеш на сходах, або коли будемо йти через вестибюль, або ж на вулиці, біля машини, — я вистрілю. І не думай, що я жартую. Я ніколи не жартую Зроду не мала почуття гумору.

Руді нічого не сказала. Тільки подумала, що так воно мабуть, і є. І що це жахливо — завжди бути злою, злою на весь світ.

Вони вийшли з кімнати й рушили