Читати книгу - "Стара фортеця"

— Брешеш! — перепинив я Петька. — Ти його й не знаєш!

— Я не знаю? Ось хрест святий! — І Петько перехрестився. — Я знаю. Він повстання хотів підняти проти Петлюри. Народ гуртував для цього. Тільки тяжко захворів. Його до нас уночі привів Омелюстий. Він просив сховати, поки одужає. Залишив хліба, грошей, цукру кульок. Тато погодився. Ми його поклали на піч. Мама піч занавіскою запнула, він там і лежав хворий. У нього пропасниця, мабуть, була. Ух, страшенна! Через день його мучила. Надвечір йому ставало краще, він злазив з печі, чай з нами пив, а вдень так його трусило, я думав — умирає. Мама не встигала білизну прати. Випере йому сорочку, висушить, тільки він одягне — заколотить, затрусить його, враз сорочка мокра від поту. Пив мало, а потів — ой як здорово! Поліз я якось до нього по сорочку, а він — хап револьвера з-під подушки і в мене націлився. Не пам'ятаю навіть, як я полетів звідти. Просто на піл. Чого ти дивишся, Васько, їй-богу!

Ось через цей револьвер його й узяли. Позавчора приїхав до нас лікар Григоренко. Ходив по садибі, траву дивився, вилаяв маму за те, що всі черешні пообірвані на тих деревах, що за флігелем, а тоді зайшов до кімнати води напитися. А хворий лежав на печі. Не знаю, кашлянув він чи ногою поворушив, а може — застогнав, раптом Григоренко підвівся з-за столу, взяв свою палицю, відсунув занавіску — та й до тата: «Хто тут?» А хворий підвівся, став навколішки, худий такий, зелений, сорочка мокра, і в лікаря нагана цілить. Цілить і шепоче щось.

Григоренко одразу запнув занавіску і задки, задки пішов із кімнати, стрибнув у бричку та й поїхав. Татові навіть слова не сказав. І бриль його на столі залишився.

Лікар поїхав, а тато одразу забрав у хворого наган і став одягати його. Мов маленького. Штани натягає, а той хоч би ногою ворухнув, так йому зле було. Марив. Тато одягнув його, дав води і з мамою розмовляє: куди б його відвезти. Поки вони говорили, вбігло в хату до пас троє петлюрівців, враз зв'язали цього хворого та й до тата: «Кого ховаєш? Москаля ховаєш, пес поганий!» Та й давай нагаєм шмагати… Ой, як били! То по ногах, то по грудях. Тато схопив стільця, щоб оборонятися, тоді його один петлюрівець по руці нагайкою як ударив, аж кров виступила. Відняли стільця та й — наганом, наганом! У тата вся щока зараз синя-синя, на спині синці й рука розпухла. Він лежить на ліжку, й ні з ким не розмовляє. А мама плаче й каже: добре, що хоч до в'язниці тата не забрали.

Мама боїться, щоб Григоренко не вигнав нас із Старої садиби. Де ми тоді житимемо? А ти мене на Житомирську кличеш… А що як мене спіймають? Загинули ми тоді зовсім. — І Маремуха жалісно зашморгав носом.

— Ходімо, Петько! Ходімо! — з люттю зашепотів Юзик. — Ходімо відплатимо цьому гадові вусатому й Котьці за все. Давай рушаймо!

— Добре… — раптом зважився Петько. — Добре…

І він затягнув пояс.

Палії

Вусатий лікар Григоренко живе в нагірній частині міста, саме посередині Житомирської вулиці. Це найкраща вулиця міста. Вона вся обсаджена тополями, кленами та жовтою акацією.

Будинок у Григоренка великий, двоповерховий, з башточками, схожий на маленький замок. Він стоїть поміж дерев, у глибині подвір'я, огородженого з вулиці міцною стальною огорожею на гранітному фундаменті. Огорожа дуже висока й склепана з стальних загострених штаб, схожих на широкі мечі. З вулиці через просвіти в огорожі, обвитій плющем, можна побачити, що діється на подвір'ї в Григоренка.

Багатьом з нас — і мені, і Куниці, і Сашкові Бобирю — дужо подобається стукати на бігу по цій огорожі палицею.

Кожному з нас, хто потрапляє на Житомирську, важко буває утриматися, щоб не подратувати вусатого лікаря.

Ох, та й здорово ж дзвенять ці мечі, коли по них провести палицею! Вся огорожа тремтить, співає, а палиця знай собі відклацує все нові й нові удари. Повернеш з розгону в провулок, і вже чути, грюкнули позаду двері. Це вибіг на ґанок розлючений вусатий лікар.

Тільки йому нас не наздогнати. Де там! А ще краще — натиснути біленьку кнопку електричного дзвоника, яка прикріплена на кам'яному стовпчику біля воріт. Над дзвоником прибита блискуча мідна дощечка:

Доктор медицини

Іван Тарасович Григоренко

Прийом з 8 до 10 вечора

Ми знали, що лікар любить сам виходити назустріч своїм пацієнтам, і частенько вечорами підбиралися до його хвіртки. Натиснемо кнопку, а самі сховаємося за кущі пав-проти. Посідаємо навпочіпки та й сидимо, затамувавши віддих. Відчиняються в лікаревому будинку двері, й повільно, попихкуючи люлькою, виходить у двір лікар.

Підійде до залізної хвіртки, а на тротуарі, бач, нікого нема, — ну, він і давай лаятися:

— От голодранці! Ну, як схоплю кого, штани скину!

А ми сидимо нишком під кущами, чуємо його бас — і стиха радіємо.

Двір перед лікаревим будинком завжди чисто виметений і посипаний жовтеньким пісочком. Вдень на подвір'ї, | підбираючи зерна, ходять пістряві гладкі цесарки та сірі породисті кури — плімутроки.

Іноді на низькому дерев'яному парканчику, що відокремлює григоренківське подвір'я від його саду, служниця вибиває важкі персидські килими. Курява стовпом здіймається тоді над парканом і летить у сад, а злякані кури бігають по двору й кудкудахкають. Але це влітку. А ближче до зими, коли підступає холод і надходить час одягати зимовий одяг, лікарева покоївка витягає з скринь усі теплі речі.

Важкі, з високими хутряними комірами, касторові пальта вусатого лікаря, бархатні й каракулеві манто його дружини, сухорлявої й лютої пані Григоренко, маленькі суконні, підбиті ватою й обшиті білим смушком пальтечка Котьки та його сірі формені шинелі — все це розвішується в такі дні на дерев'яному паркані. А шинелей у Котьки три: одна стара, залишилася ще з другого класу, і дві зовсім нові, шиті у кравця Якова Гузарчика.

Винесе служниця весь зимовий одяг на парканчик і поряд пса на цепу посадовить. А пес, пудель, — кучерявий, вуха висячі, дурний такий: ми стоїмо, бувало, біля паркана, в щілини зазираємо, а він хоч би дзявкнув.

І всі пальта, шуби, шинелі, наче снігом, посипані нафталіном. Запах від цього нафталіну на всю Житомирську. Ідеш по алеї Нового бульвару, і якщо відчув запах нафталіну, так і знай: у лікаря в садибі зиму зустрічають.

Я жодного разу не був у домі Григоренка, але