Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 54
Перейти на сторінку:
німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку і сміялася.

— Прикро мені, що я звідси йду, — сказала. — Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?

Клерфе підняв голову.

— Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.

Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.

— Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.

«Так вона піде і від мене, — подумав Клерфе, подаючи їй плаща, — з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі».

— Я не дуже схудла? — запитала вона.

— Ні, як на мене ти поправилася на кілька фунтів.

— Тепер це для всіх найголовніше, — пробурмотіла вона.

Валізи вони запакували в замовлене таксі.

— Моя кімната в «Ріці» виходить на Вандомську площу? — запитала Ліліан.

— Так. А я мешкав під час війни на Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.

— Твій брат не міг тебе якось визволити?

Клерфе розсміявся.

— Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене у Сибіру. Може й ще далі.

Вони повернули на Вандомську площу.

— Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, — сказала Ліліан. — Ти так не вважаєш?

— Ні, — відповів Клерфе. Біля готелю він зупинив авто. — Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий в цю мить, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо на Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою «Тарґа Флоріо».

12

Траса «Тарґа Флоріо», що налічує 108 кілометрів з майже 400-стами закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин з тренувальною метою. Гонщики об’їжджали дистанцію, запам’ятовуючи закрути, спуски, злети і особливості дороги.

Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обоє майже весь день пропадали на трасі. Вечорами поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.

Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами і папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, в боксах для дрібного ремонту і заміни шин. Клерфе познайомив Ліліан зі своїм другом, у якого була вілла на березі моря, там Клерфе її й поселив. Друга Клерфе звали Леваллі, він був власником флотилії, яка займалася ловитвою тунців. Вибір Клерфе невипадково упав на нього: Леваллі був естетом, лисим товстуном, а на додачу гомосексуалістом.

Цілими днями Ліліан лежала біля моря або в саду на віллі. У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй. Ліліан не прагнула бачити Клерфе на трасі, але їй подобався приглушений гуркіт моторів, який проникав навіть в тихі помаранчеві гаї. Його приносив до Ліліан вітер разом з густим ароматом квітучих дерев, і гуркіт цей, зливаючись із шумом прибою, творив своєрідний концерт. То була дивна музика, але Ліліан здавалося, що вона чує голос Клерфе. Увесь день, невидимий, він їй вчувався, і вона віддавалася звуку його голосу, так само як віддавалася гарячому небу і білому сяйву моря. Клерфе завжди, де б вона не перебувала, був з нею — чи спала вона під пініями в тіні якогось ідола, чи читала на лавці Петрарку, чи милувалася морем, не думаючи ні про що, або сиділа на терасі в ту таємничу годину, коли спускаються сутінки. Далекий гуркіт, наче барабанний бій неба і вечора, вчувався постійно, і кров Ліліан тихо струмувала і пульсувала йому в унісон. То була любов без слів. А увечері поява Клерфе уже звіддаля знаменувалася рокотанням мотору, а що ближче, то рокіт переходив в громоподібний рев.

— Вони, як античні боги, — сказав Леваллі до Ліліан. — Наші сучасні кондотьєри з’являються в супроводі громів і блискавок, мовби були синами Юпітера.

— Чому ви їх не любите?

— Я взагалі не люблю гарчання двигунів. Вони дуже мені нагадують виття бомбардувальників під час війни.

Вразливий, опасистий чоловік наставив платівку з фортеп’янним концертом Шопена. «Дивно, — подумала Ліліан, — як однобока людина, він визнає тільки власний досвід і тільки ту небезпеку, яка загрожує йому особисто. Невже цей естет і знавець мистецтв ніколи не замислювався над тим, що відчувають тунці, яких знищує його флотилія?»

За кілька днів Леваллі влаштував прийняття. Запросив близько ста осіб. Горіли свічки і лампіони, ніч була зоряна і тепла, а гладке море скидалося на величне дзеркало для велетенського червоного місяця, який рухався низько над обрієм, наче повітряна куля з якоїсь іншої планети. Ліліан була захоплена.

— Подобається вам? — запитав Леваллі.

— Тут усе, про що я мріяла. Чотири роки я марила про таке свято, замурована в горах, за сніговими стінами. Усе тут — повна протилежність снігу, горам.

— Я дуже радий, — сказав Леваллі. — Я тепер так рідко влаштовую свята. У цьому місці стояла, мабуть, стара римська вілла, в якій відбувалися величні бенкети за участю прекрасних римлянок при світлі смолоскипів і Етни, що плювала вогнем. Чи не думаєте ви, що давні римляни були ближчі до вирішення таємниці?

— Якої таємниці?

— Навіщо ми живемо.

— А ми живемо?

— Може, ні, бо постійно про це запитуємо. Пробачте, що про це кажу, італійці меланхолійні. Вони справляють протилежне враження, хоча такими не є.

— А хто є? — сказала Ліліан. — Навіть конюхи — і ті не завжди веселі.

Почувши, що наближається авто Клерфе, вона усміхнулася.

— Кажуть, — продовжував Леваллі, — що остання власниця цієї вілли наказувала вранці убивати своїх коханців. Вона була романтиком і не могла примиритися з розчаруванням після ілюзій ночі.

— Як складно! — вигукнула Ліліан. — Невже вона не могла просто виганяти їх на світанку? Або ж піти самій?

Леваллі узяв її під руку.

— Відхід не завжди найпростіший — адже від себе самого не сховаєшся.

— Це завжди просто, якщо пам’ятаєш, що бажання володіти людиною тільки обмежує, і що не можна нічого затримати, навіть самого себе.

Вони наблизились до музикантів.

— Ви не хочете володіти жодною власністю? — запитав Леваллі.

— Я хочу володіти усім, а тому не володію нічим. Що майже те саме.

— Майже! — він поцілував їй руку. — А тепер я проведу вас до тих кипарисів. Ми влаштували біля них танцювальний майданчик зі

1 ... 29 30 31 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику"