Читати книгу - "Огненний змій"

Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

— Щось недобре вона віщує! — сказав, зітхнувши, старий.

А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.

ІІ

Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.

— Ти, Іване, — казав батько свойому сину, — у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів. — Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять. — Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!

Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї.

От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:

— А що, чи не чула ти — де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села — дак чи не чула ти від кого хто у нашому селі вмер?

— Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як — нехай Біг сохранить! — вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!

— А як же вона вмирала?

— Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, да тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай!.. Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться, заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.

— Біг накаже погане сім’я, — сказав, перехрестившись, старий Настенко. — На тім світі вона відвітить за свої діла.

Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все таки верстов з десяток набереться.

Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж — Господи твоя воля! — на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.

— От тепер же я пропав! — подумав він, хрестячись. — Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар.

Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» — крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…

Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» — та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня. Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» — заспівав півень, і де тобі ділась тая рука.

— Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, — проказала, хрестячись, мати.

— Нехай собі спить з Богом, — мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

— Збуди Оксеню, — сказала мати і вийшла до хліва. Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся

до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» — подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей — а вона й не дише.

— Ой, Боже ж мій! — закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

— Що тут таке? — сполохалася вона.

— Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню — вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

— А Боже ж мій! — гірко заплакала вона. — Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

— Здрастуйте! — сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

— Що за диковина? — здивувався парубок. — А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка.