Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Давайте у майбутньому триматимемося разом? На мить мене почала охоплювати клаустрофобія.

— Нарешті ми дібрались до воріт Раю, — мовив Андрій, якому вже набридло товпичити у черзі.

Спочатку дещо сором’язлива, негнучка, маса тепер шалено пульсувала у єдиному ритмі, сміялась, свистіла, кричала, збивало долоні до крові, запалювала вогні.

— Як ними зараз легко маніпулювати… — проскочила у Андрія думка, коли тисячі вогників сколихали вечір під тупі пісні, зміст яких ніхто не розумів до кінця, але, які, безперечно, чіпляли, — зараз вони виконають найбезглуздішу команду, дану добре поставленим голосом зі сцени.

— Я відійду: привітаюся он зі знайомою, — показала Олеся на низеньку студентку, досить симпатичну, але назвати її красивою буде лицемірством. Така типова та посередня, вона органічно зливалася в людському морі і дивно: як її Олеся зуміла розгледіти тут.

— Слухай цю пісню — моя улюблена, — крикнув Андрій на вухо Терезі, міцно стиснувши її руку.

Натовп, ще мить назад божеволів, зривався на визги, намагався докричати до Місяця — мовчазного свідка цієї музичної оргії, міського шабашу нечисті. А зараз спокійні, ледь існуючі мотиви, схожі на ефір заспокоїїли його, подарували декілька хвилин, аби вгамувати шалені стрибки серця, але лише розбурхали його, змусила битися ще частіше. І знаєте, що сталосяя…? Тереза ледь-ледь торкнулася Андрієвих губ. Ні, вони не цілувались — це було щось значно глобальніше. Ніби весь Всесвіт сконцентрувався на кінчиках їхніх вій і у всьому світі залишилися лиш вони.

У вухах кричали чайки, хоча моря і близько не було. Бриз ніжно торкав спечені плечі дівчини. Повітря заповнив дух моря. Він був усюди. Руки-водорості шанувальників загрозливо хиталися.

— Вони задушать нас, — злякалася Тереза.

— Хто вони?

— Водорості.

— Морські зірки втікли на небо. Чим їх не влаштовувала блакитна глибінь…? — все думала Тереза.

І знаєте, коли вони цілувались думки потягом, ні, ракетою промчались у її голові, не затримуючись на жодному пероні, і раптово зникли. Усі, кудись, без слідно.

Лірична пісня, яка ховала двох від світу скінчилась. Ось так просто, без пояснень. Невже пісні мають на це право? Очевидно, що мають.

— Ви не сумували без мене? — поцікавилась Олеся, якій товариство університетської знайомої почало наганяти нестерпну нудьгу, терпіти яку у неї не стало сили.

— Нарешті, ти повернулась у сім’ю, — пожартувала Тереза.

— Так… Нарешті, — думаючи про щось своє відпрвіла щаслива подруга, опустивши стомлену голову Андрію на груди. Хлопця, ніби током ударило, зовсім малим зарядом для того, щоб вбити, і не настільки мінімальним, щоб не помітити його. Знітившись, він ніби ненароком відсторонився.

Маса пульсувала до опівночі. Коли музиканти розійшлись, вона, не бажаючи вірити у цю нісенітницю, продовжувала співати пісні усілякої краси голосами: від рипучих дівчачих криків, що виривалися з втомлених голосових зв’язок до глибоких оксамитових басів.

Нарешті перемігши шалений натовп, троє на повні груди вдихнули нічного повітря. Якщо межі і існували, то точно не для них і не цієї ночі. Повітря було таким, яке воно буває лише коли ти виходиш у ніч з думкою: невже місто могло також жити тоди, коли йшов концерт. Невже все життя емоційновибухонебезпечною масою сконцентрувалося не на ньому? А у відповідь: безмежна тиша та безмежна ніч. Це лише на кілька хвилин, поки натовп не заполонить вулиці і вульгарним перебуванням не спаплюжить усю Романтику. Але у цей момент, ось саме зараз, ніч належить лише цим трьом.

Вони з сміхом бігли за відд’їжаючим автобусом, якому було абсолютно плювати на їх силування. А може мудрий автобус ходів подарувати їм ще трішки цієї ночи…? Вона ж не могла закінчитися!

— Ходімо пішки, — зраділа Тереза.

— Чудова ідея! Прекрасна, — вторила подрузі Олеся.

— Альтернативи у нас все одно немає…

— Вони йшли безлюдним, точніше безмашиним шоссе. Говорили про усякі дурниці. Олеся лягла на асфальт.

— Що ти робиш устань: застудишся! — запротестував Андрій. Тереза мовчки лягла поруч.

— Яке надзвичайне небо! Як хочеться піймати свою зірку!

Андрій знехотя, але приєднався до цієї дурнющої затії. Всипана зірками атмосфера чорніла перед ними невідомістю. Інтригувала і кликала їх.

— Йдіть до мене… Тут можна бути вільними… — запрошувала вона.

— Зірка падає!!

Андрій після досить насиченого тижня, коли він зустрічався з друзями-літераторами, відвідував лекції, побував з братом у Карпатах та сходив з Олесею та Терезою на концерт з головою поринув у роботу, не залишивши після себе й бриджів на воді, усе силувався ногами дістати дна істини.

І хоча спочатку примхлива муза епосу, Каліопа, не бажала просто так сідати йому на коліна. Дозволяючи зануритися по шию, вода творчості не сприймала письменника-самоучку, і він, мов буйок, мав дозвіл лише на поверховість — жодних глибин істини.