Читати книгу - "Вогонь до вогню"

Хан кивнув головою. Так воно й було. Уруські бродники, зібрані в окремий полк, в найважчу для уруських князів хвилину щезли з бойовиська і богатури Батия вміло цим скористувалися. За таку послугу бродникам було даровано право безперешкодно займатися тим, чим вони займалися до цього. І все ж.

— Люди мої скаржаться на ваших козаків, — похмуро мовив хан. — Скоро наше терпіння вичерпається, і ми змушені будемо очистити від цих гяурів всі плавні та байраки.

— Вони того заслужили, — згодився Медовуха. — Від них страждаємо і ми, справжні бродники. Бо що наші ножі для риби супроти їхніх шабель? Тож якби ти, світлий хане, дозволив нашому братові теж тримати зброю, тих зарізяк значно поменшало б.

— Подумаю, — згодився Хаджибей. — І це все, з чим ти прийшов до мене?

— Ні, світлий хане. Тобі, мабуть, відомо, що князь Боброк не лише сидить на канівському столі, а і є отаманом руських бродників?

— Так. Ну і що?

— А те, світлий хане, що я у нього є ніби правою рукою. Але серце моє, як я вже казав шановному Мустемові-алі, повністю належить Орді.

Хаджибей перевів погляд на свого товмача. Той хитнув головою: так воно і є.

— Тож я можу робити все для того, — продовжував Медовуха, — щоб твої мурзи знали про кожен крок князя київського. І не лише київського, а й самого великого князя, бо Ольгерд нині довіряє моєму хазяїну все більше й більше.

— Гаразд, ми подумаємо над цим, — згодився Хаджибей. — І що ти за цю вірність хочеш отримати?

— Вибач, світлий хане, але перед цим я ще щось хотів би додати.

— Дозволяю, — хитнув головою Хаджибей.

— Свого часу я чимало бродникував від Литви до Чорного моря і від Дону до Дунаю. Знаю багатьох бродників, і вони мене також знають. І смію сказати, прислухаються до моїх слів. Як я скажу, так вони і чинять. Веду, володарю, до того, що Боброк і князь київський за всіляку ціну намагаються перетягти їх на свій бік. Та можна домогтися того, щоб у потрібну хвилину бродники знову вчинили так, як їхні діди на Калці. І я, — Медовуха самовдоволено посміхнувся, — знаю, як це зробити.

Хаджибей пильно вдивлявся в обличчя Медовухи, намагаючись зрозуміти, що це за людина. Прикидається відданим Орді чи й справді мріє лише про кошіль з грішми? Такий у будь-яку хвилину може продати не лише Орду, а й рідного батька з матір’ю.

І все ж таки цей урус — права рука канівського князя. Знає багато. І коли добре заплатити, то він може стати очима і вухами очаківської орди.

— А чим ти можеш довести нам свою відданість? — запитав Хаджибей.

— Як чим? — простодушно здивувався Медовуха. — Хоча б уже тим, що оце прийшов до тебе…

— Цього замало. Потрібні докази, а не слова.

— Ага, зрозумів, володарю, що ти маєш на увазі. Хочеш, щоб я порішив когось? Мені це раз плюнути. Можу навіть Боброка. Але ким я тоді буду без нього? Ніким. Мене ж тоді інший князь до себе на службу не візьме. Так що без Боброка я ніхто і навряд чи буду цікавий тобі, о найсвітліший.

— А він не такий вже й простий, цей продажний урус, — подумав Хаджибей. — І зрештою, це добре, бо дурний вивідник бачить одне, а хитрий — втричі більше…

— Вбивств твоїх мені не треба, — вголос сказав він. — Боброка при потребі можемо порішити і без твоєї допомоги. Ти мені краще скажи, чому послом посланий саме він, а не хтось інший?

— Дуже просто, повелителю. Князь київський йому сказав прямо: їдеш не стільки послом, скільки вивідником.

— Ну, це і без тебе зрозуміло, — посміхнувся Хаджибей.

— Звісно, повелителю. Але ніхто, крім мене, не стояв під дверима світлиці, коли вони розмовляли про це. Саме я оберігав їх від зайвих вух.

— Ну і що ж твій хазяїн встиг вивідати, як ти вважаєш?

— Він оце, повелителю, в своєму шатрі не їв і не пив, так його приголомшило те, що побачив вранці. Гадаю, теж саме буде і з князем київським. Адже в нього ратників ледь на тумен набереться.

Хаджибей заплющив очі, замислився. Так, є сенс купити цього уруса. В усякому разі те, що він доноситиме, завжди можна перевірити.

— То що ти хочеш за це? — не розплющуючи очей, запитав він. — Кошель з грішми?

— Ні, найсвітліший. Гроші як вода. Не встигнеш взяти, а їх вже немає. Та коли твоя милість дасть мені ярлик на вивіз солі з Куяльницького лиману — про краще я й мріяти не можу.

— Матимеш ярлик, — згодився Хаджибей. — Але лише тоді, коли ділом доведеш свою відданість.

— О найсвітліший! Можеш не сумніватися.

Хан дав знак, що Медовуха вільний. Той, вклоняючись на кожному кроці, позадкував із шатра.

— Що ти про все це думаєш? — запитав Хаджибей Мустема-алі. — Давно його знаєш?

— Років з десять, вельможний хане. Він якось допоміг мені уникнути зустрічі з уруськими козаками. Вони йому і справді довіряють. З нього може бути неабияка користь. Звісно, його відомості будуть ретельно перевірятися.

— А сам як — дійшов з ним згоди? — поцікавився хан.

— О так! —