Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Не повертайся спиною до звіра 📚 - Українською

Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

275
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не повертайся спиною до звіра" автора Тетяна Ковтун. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 99
Перейти на сторінку:
офіційний Київ як на колиску нелегальних транснаціональних оборудок. Час би вже було перестати лякати світ фінансовим «брудом», великими державними аферами та феодально-патріархальним менеджментом.

До Старої Європи відрядили повпреда, який не просто мав успішний бізнес, а й приваблював своєю екстравагантною поведінкою та яскравим спортивним минулим, — Рому Червонця. Він не був українцем, і не з його вдачею було створювати партію «під себе». Зате Роман без особливих проблем став на чолі етнічного громадського об’єднання. Воно мало побратимів чи не в кожній країні. Тому Роман Йосипович роз’їжджав світами, місяцями не повертаючись з-за кордону. Мандат народного депутата відчиняв перед ним усі двері. Коли він, такий усміхнений і привітний, з’являвся у вітальнях європейських чи американських багатіїв, ті ніби забували про свою давню обережність, про страх перед небезпечною українською екзотикою — чимось подібним до монголо-татарської навали в сфері економіки, про необхідність піддавати її хоча б такій-сякій санації.

Червонець не любив працювати в законотворчих копальнях. Це було йому зовсім ні до чого. Зрештою, в разі потреби, він міг найняти найкращого спеціаліста для написання будь-якого проекту закону. А проте і в Лондоні, й у Парижі, й у Римі чекали на прибуття з України справжніх європейців, з якими можна було б знайти спільну мову. Ці люди мали б презентувати свою державу на зовнішньополітичній арені не під двома брендами водночас — прозахідним і проросійським, як це було досі, а під одним, що врешті-решт викликав би довіру до неї.

Надто незначним був для України середній клас, надто тонким — його прошарок, і це підривало віру в те, що колись у ньому визріє критична маса особистостей високоосвіченіх і творчих. Натомість у політиці насаджувалася безпрограшна кланово-олігархічна виборча система. Самодостатні політичні гравці, особи на кшталт Діни Хопрової, не цінувалися. Хоча, можливо, саме таких людей і потребувала Україна. А поки, переповнений щоденними враженнями, Чубенко розумів єдине — у ролі національного лідера, попри всі свої недоліки, цілком може виступити Пасічник.

V

У редакційному житті визрівали зміни. Головною новиною було те, що зі скандалом пішла Ксенія Дичко. Ніхто не знав, куди. Чули тільки, що їй важко було впоратися з правками, які Холодій вносив в її тексти. Він настільки «поліпшував» її публікації, що журналістка змушена була вибачатися перед їх героями. Одна з таких «переінакшених» статей Дичко з’явилася в газеті під заголовком «Чи варто замовляти Бетховена на похорони Руху?». За кілька місяців не стало лідера Руху — він загинув у автомобільній аварії. Але ж під статтею значилося прізвище Ксенії. Згадуючи про цей випадок, дівчина кривилась, ніби від болю. Коли їй урвався терпець і вона пішла з газети, за тиждень у редакції дізналися: Ксенія Дичко — головний редактор нової опозиційної газети «Акорди». Ніхто не сумнівався, що так опозиція просурмила атаку, обираючи собі новий партійний друкований орган.

Того ж тижня колектив поповнився молодою журналісткою на ім’я Христина Човник. Спеціалізувалася вона на аграрній тематиці. Редактор вирішив підселити її до Євгена. Робилося це на той випадок, щоб вряди-годи Чубенко і Човник могли б підміняти, а інколи й контролювати одне одного, що передбачалося кадровою політикою Чорняти. Євгену і Христині виділили просторий кабінет, залишений випусковою групою, що обслуговувала періодичні видання колишнього Центрального комітету Компартії України.

Кімнату не відмикали, певно, років із п’ять. На дверях і стінах залишилися сліди друкарської фарби. Серед густого павутиння темніли плями старих календарів із портретами вождів та запліснявілі графіки виходу газет. Згори в кімнату спускалися бляшані труби — так звана повітряна пошта, яку раніше використовували в друкарні для скидання термінової інформації на паперових носіях. Усі ці раритети понуро освітлювалися почорнілими плафонами доби розквітлого соціалізму.

До кабінету Човник увійшла з урочистим виглядом, але дуже скоро її пухкі губки скривилися.

— Тут потрібно повісити штори! — вигукнула вона, звертаючись до Євгена, і з виглядом глибокого докору доторкнулася пальцем до радіоприймача, що катастрофічно завис на обірваному дроті.

Христя мала гучний, низький голос і на диво похмурий вигляд. Щоб заспокоїти новеньку, Євген по-лицарськи запропонував їй обрати на свій розсуд стіл. Один із них вочевидь був заслуженим ветераном — його стільницю безповоротно спаплюжили покоління попередніх завсідників кабінету.

Зіниці Човник потьмяніли, а щоки спершу стали восково-неживими, а по тому вкрилися рожевими плямами. Певно, такий вираз був би в олігофрена, щодо якого Господь несподівано змінив своє рішення і за єдину мить на очах свідків зробив його нормальною людиною. Це тільки згодом Євген зрозумів, що тієї хвилини бачив Христину в гніві. А гніватися вона вміла. Зовнішність мала не надто привабливу: вилицювата, з витрішкуватими очима та майже завжди напіврозтуленим ротом. Вона не терпіла підборів і ніколи не знімала допотопних круглих окулярів з товстезними скельцями. Зазвичай на ній бачили напівдитячі мокасини невиразного кольору, спідничку в зборки та білосніжну блузу з короткими рукавами. Темне і пряме, наче дріт, волосся по пояс було недбало перехоплене якоюсь резинкою.

Христя вирізнялася також незвичною манерою пересування: ставила стопу на ребро, через що ходила перевальцем. Але найцікавіше було те, що вона могла вразити всіх своєю несподіваною появою, особливо ж тоді, коли її не дуже хотіли бачити. Та і це ще було не все. До свого кабінету Човник не заходила, а ніби возом в’їжджала. То відкине двері ногою і, не зачиняючи їх, уклякне біля столу, то, демонстративно посміхаючись і дивлячись співрозмовникові у вічі, зупиниться посеред кімнати — неначе ось-ось продекламує кумедного дитячого віршика. Говорила ж нова колега завжди з дуже самовпевненим виглядом. Євген подумав, що в її образі не вистачає заключного штриха. Це міг би бути піонерський галстук або ж біла хустина на голові, в якій сільські жінки до церкви ходять. Так чи інакше, в усьому вигляді цієї дівчини вгадувалося щось сирітське й водночас в її очах світилась готовність до якогось відчайдушного кидка, але якого?

Увечері на прохання Христини вони вдвох вешталися закапелками друкарні і видивлялися, що де лежить. Деінде, попід дверима інших редакцій, які зробили гарний ремонт, новоспечені колеги знаходили те, чого не вистачало в їхньому інтер’єрі. Це була, так би мовити, реінкарнація речей, які довго служили господарям і, можливо, мали маленьку, але свою душу а тепер їх

1 ... 29 30 31 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не повертайся спиною до звіра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не повертайся спиною до звіра"