Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

— Ой, дівчино ясная, зав’яжи отамана файного, — приспівував Тиміш, м’яко кружляючи навколо в своїх дорогих синіх сап’янцях. І м’яко ж, як кіт, заглядаючи в зелені дівочі очі. — Зав’яжи, та косою не прив’яжи…

— Та ну вас, — відмахнулась русалка. — Що там у пана? У Вас — кров…

— Ти… звідки така? — Ледь зміг сказати Максим. Спитав спраглими неждано губами — чи то від поранень, чи… — Наче десь тебе бачив…

— А так, бачив, бачив — у піснях та билинах, — хижо кружляв і приспівував Тиміш. — У кобзарів бачив, дівчина ясная, дівчина красная, козака полюби, себе не згуби — то це вона і є. Роксолана… Чи Маруся. Та, про яких співають. Бач, яка сарна. Чи олениця. Струнка, вродлива. З гарною жінкою завжди так — наче все життя знав. То це вона і є — жона, подруга.

— Таке скажете, — спаленіло дівча. — Уляна я. Зі Звенигори, вчилась тут, при шпиталі. Йдіть сюди, бо кров капає. Килимок закапаєте.

— Зі Звенигори? Таки з самої?

— З самої. Ворота аж та гора засипа щороку.

— Ти ж землячка моя, — врешті опанував себе Рудь. — То я тебе пам’ятаю малою. Біленька така. Ми стрілами стріляли в ворота, ще батько нас лаяв.

— Так то ви нам ворота довбали? Тоді і я Вас знаю! Батько все фарбували та лаялись.

— У Звенигородці я жив шістнадцять літ. Ще й там, мабуть, бачив. На базар же в місто ходила?

— Ага, — зраділа Лянка. — Кабанщики у вас там, колії на весь повіт.

— Козаки у нас, — сухо сказав Максим. — Сам Хмель біля ратуші з малого виріс. Ти давай, в’яжи. А то розбалакались тут. Ніколи нам… Красні он знов посунуть.

— Ой, лихо, — споважніла дівчина. — То ж ви їх сюди не пускайте. Лихі люди. Усе брешуть: земля безкоштовно, заводи навпіл. Так нічо’ не буває.

— Ну так, брешуть, — вже з цікавістю зирнув на Уляну Максим. — А ти, дивлюся, розумна. Твого б розуму та нашій Раді Центральній. Міністрам. Дурні, армію розпустили.

— Дурнів кругом багато. Йдіть сюди. Роздягайтесь.

Максим скинув пояс з шаблею, чорну черкеску, пробиту в крові сорочку, залишився голий по пояс. Скривився, зачепивши рану на ребрах. На грубих, сильних м’язах, пласкому животі стікали краплини крові. По-козачому підстрижене коротке світле волосся на скроні також злиплось від крові.

— Ні перед ким шаблю не складав, — сказав Рудь. — А перед тобою все скинув…

Уляна посерйознішала, уважно обстежила рани.

— Якби голову не склав. Бо й такі були, — так само серйозно глянула на Максима. Тому перехотілось шуткувати.

— Погляд вродливої жінки — схожий на погляд у віко прицілу. Так само небезпечно, можна втратити серце…

— Йдіть сюди, — вже м’якше сказала Ляна.

Зблизька глянула йому в вічі. Той погляд обпік, наче гостре лезо — словами торкнув дівчині душу. Її ніжні пальці обережно пробігли по тілу. Вона промила рану, широке полотно щільно лягло навколо стану. Пожаліла хлопця. Скільки їх, стікаючих кров’ю, вмираючих, майже вбитих, пройшло через її руки. Скільки померло. І скільки ще загине. А цей — такий гарний! І молодий. Ще жити і жити, може, ще й не любив нікого… Коли обв’язувала полотном, майже обняла руками, ледь торкнувшись гарячим тілом. Від того доторку обох пройняла хвиля хмільного шалу.

Прохолодні руки затримались на козацькому стані — трохи довше, ніж треба. Помітивши це, дівчина спаленіла, швидко прийняла руки, зібрала залишки полотен. Максим не міг зібрати розум докупи. Щоб хоч щось сказати, спитав:

— Знаєте оповідки про лікарів?

— Та то яку саме?

— Йде в лікарні фельдшер, за ним санітар з сокирою. Підходять до хворого.

«Цьому ампутація лівої руки». «Тюк!» Підходять до наступного: «Цьому ампутація правої руки». «Тюк!» Потім ще до одного: «Цьому вуйку ампутація лівої ноги». «Тюк!» «Я сказав — лівої!» «Тюк!» «Я сказав — ноги!» «Тюк!» «Я сказав — вуйку!» «Тюк!»

— Й зовсім не смішно… Над лікарями змиваєтесь! Хворий поводить себе погано, за що буде прооперований ще раз!

— Або ще: лікар каже хворому: «Це дуже проста операція. За годину зможете рухати ногами. За дві будете бігати навколо ліжка. А ввечері самі підете пішки додому!» «Лікарю, а можна я хоча б під час операції трішки полежу?»

Тиміш десь поруч сам собі посміявся. Про нього чомусь всі забули. Й він зрозумів усе — і собі мовкнув. Максим відчув, як від дівочої вроди завмирає серце.

— Цю історію ще моя бабця знала. Думаєте, смішно?

— А ви як думаєте?…

— Одягайтесь…

— Операція пройшла добре, сестро?

— Я не сестра… Я апостол Петро! — Уляна вже сміялась вільно і просто, відчула себе якось так звично з цим незнайомим молодим сотником.

— Бо ви вже в раю… Нічо’, загоїться до весілля.

— До весілля в раю… І скільки тепер чекати? Он, сват уже один є, — кивнув Максим на Тимоша. — Горілки хоче, пісні співає. В голові дві гулянки.

— Переб’єтесь, пане! — блиснула очима русалка. — А заживе за тиждень, чи за два мо'. Чекайте…

Взяла зі столу білу нову сорочку.

— Одягніть ось. А то Вашою дітей можна лякати.

Максим у тих очах узрів притаєний посміх. Дівча таки зачепило за серце. Підійшов ближче, аж залоскотало щоку ясне волосся.

— Кого ж тепер до вінця, крім тебе? Вродливіших і не бачив. І життя мені рятувала…

— Багато вас тут сватається. Ви б уже щось новеньке придумали… Не буде мене