Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Тим часом п'явище незрушно присмокталося присосками в щойно видлубаному в куделі Манюри кубельці й одразу притихло. Для більшої конспірації кровососка прикрила волоссям отвір своєї криївки і звідти хижо й недовірливо блимала на нещасну малиновим оком. Щипачиха, у єстві котрої окошився всезнаючий професор Тронь, добре знала, що то таке «контролер», і тому її дії були моментальними, хоч і конвульсивними. Вона безумними очима заглипала по кімнаті, виглядаючи, де ж примостився той бузувір. Осоружну бридоту Манюра помітила майже відразу. Бо відображення п'явки, що світила малиновим вирлом, легко можна було розгледіти у відбитті екрану старого телевізора, що стояв запилюжений у кутку кімнати. Вочевидячки, те око слугувало їй одночасно і за писок, оскільки з нього жовтими згустками на підлогу стікав смердючий в'язкий слиз. Манюра скрикнула від жаху, метким рухом кишенярки встромила руку в куделю і вхопила п'явку за хвоста, щоб викинути її через відкриту кватирку на вулицю. Але кровожерка блискавично увіп'ялася своїм око-ротом у мізинця Манюри. Жінка скрикнула. Кровопивця, немов помпою, із чавканням глитнула з неї добрячий ковток крові, ремиґнула і задоволено облизала свого око-рота чорним роздвоєним язиком, втягуючи каламутне нагодоване вирло разом із кров'ю Манюри в глибину драглистого тіла.

Марко Рисочка хоч і не відзначався особливою світлозорою силою, але відчував незвичайні речі, тому що був дитиною, — і це по-перше. А по-друге, тому що впродовж його маленького життя виміри усталеного у світі людей простору вже кілька разів змінювалися. Спершу в пологовому будинку в нього з'явилося відчуття вертикалі, як це буває у всіх немовлят, коли вони лишень підіймають голівку чи тягнуться вгору на руки до батьків. Зверху, зазвичай, приходило щось хороше, справедливе, турботливе, а іноді й те, що сварить і гарикає. Знизу відбувалися усілякі негаразди, хоч, бувало, притискання щокою до низу, себто, до подушки приводило до солодкого сну. Але переважно під ним намокало і кисло, неначе квашню розвели. То задерта голова сама бухалася униз і билась об ліжко. Зверху завжди було більше світла і несподіванок, знизу — темніше й іноді страшно. Догори треба було дертися і спинатися. Донизу, не перестаючи і вдень і вночі, тягла якась гемонська сила. Чавило і здувало живіт теж унизу. Унизу була й та вредна дірка, яка завдавала прикрощів і якої він ніяк не міг побачити. Тому довгоочікуване підлітання вгору в маминих руках завжди приносило відчуття цілковитого раювання.

Та після пологового будинку політ траплявся коли-неколи. Бо рідна мама його була невеличкою на зріст, усього 1 метр 34 сантиметри. І часто приступала до нього не зверху, а збоку, простягаючи руки крізь високі бильця дерев'яного ліжка. Тому він усе, що зверху, і все, що збоку чи позаду, чи на рівні з ним, дуже скоро почав вивчати з однаковою цікавістю. І, зіставляючи між собою те, що у тривимірному просторі не до порівняння, налаштував власне сприйняття на незіставне і те, що поза ним. Кажучи точніше — на безмір речей. А ще, бавлячись, інколи ототожнював себе з безмежним і уривчастим, тривалим і короткочасним. Коли б він умів висловлюватися по-дорослому, то сказав би, що збагнув відмінність між безсумнівним і багатозначним, конкретним і умовним, між часом і його відсутністю. А так він нічого особливого не прорікав, тільки закопилював губу і довго пирхав носиком у неї. Він думав, що коли б навіть і вмів говорити, то ніхто б йому не повірив, що він уміє сновигати в невидимому вимірі.

А коли його вкрали вдруге і чотиримісячного віднесли у кошику в кущі дерези, що розквітла ліловими квіточками, то він і не здивувався, коли до нього все прибиватися ізбоку, як і його коротуха-мама. Спершу малого обнюхало миршаве руде кошеня з баньками, як два перламутрових ґудзики, і з запахом десь поцупленого вареника з м'ясом, що стікав у нього з вусів. Де він ним поласував, Марко не встиг поспитатися, бо той кошак нявкнув істерично і, чимось переполоханий, утік. Згодом до Рисочки притаскався захеканий малесенький равлик зі своєю строкатою біло-чорною хатинкою-спіраллю на спині. Він приліз до нього по якійсь ниточці, сплетеній як косичка, зі світла й тіні.

Куди вела та ниточка, Марко не знав. Але він виразно розумів, що то була саме доріжка. Вона кликала його, вистеляючись перед ним мерехтливою кривулястою лінією поміж чіпких дерезюків і колючих кігтиків шалини. І та безліч поворотів і завитків, у яких народжувалася і вмирала, тремтіла і пересипалася контрастами і півтонами, відтінню і полиском межа між ясним і темним дражнила його, малого. А ще Рисочку брали завидки, що равлик по ній повзає, а він лежить скручений, сповитий по руках і ногах тугою зеленою вовняною хусткою у якійсь базарній кошелі. Коли б він знав говорити, то висловився загальноприйнятими для людей образами і поняттями. А так він знову закопилив губу і спитав у равлика, по-своєму, по-немовлячому:

— О-тьо?

Равлик був хоч і мацюпусінький, але вже пристаркуватий. Тому й зрозумів Рисочку. Він уторопав, що вигук хлопчика мав означати тільки одне — а саме: «Скажи мені, строкатий равлику, а що то?»

«А й справді — що?» — замислився і собі равлик. Він довго повзав звивистими нетриськами лілово-ясної дерези, перелазив з гілочок на сплетені зі світла й тіні ниточки і ніколи не здавав собі справи, а куди ж те ниття, сукане з сяйва і мороку, може його привести. Але равлик пам'ятав казочку, яку йому колись дуже довго, у першій кількамісячній мандрівці довкола мурів усього Любартівського замку, переповідала його бабуся. А бабуся була в равлика неабияка. Вона могла залізти на найвищу гілочку чи вершечок будь-якого куща чи навіть дерева. І була такою сміливою та рішучою, що ніколи не боялася ані ластівок, ані горобців,