Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Галя довго мовчала. Офіціант приніс їхнє замовлення, дівчина підкреслено ретельно сипала в чашку цукор із фірмових пакетиків, і в цілковитій тиші було лиш чутно, як цокає ложечка об білий фаянс.

— Сподіваюсь, під псевдонімом? — нарешті мовила Галина.

— На жаль. У мене навіть не вистачило хоробрості підписувати ту порнографію, що я пускаю у світ, власним прізвищем.

— А поезії?

— Ну які поезії, Галю? Що, по-твоєму, має мене надихати?

— Не знаю, Любомире. Я не пишу віршів. Але… ось ти сказав про часи. А які вони? Так, складні, неоднозначні, похмурі — ну то й що? Світ помер? Ні, він просто змінився. Адже й під час війни писали вірші, пісні, романи навіть — і не обов’язково на воєнну тематику, хоча в основному таки про це. Але природа, кохання, мрії — хіба це більше не надихає поетів? А надія? Ти так гарно писав про надію… невже забув?

— Я загубив здатність творити казково, Галю. Я втратив відчуття краси.

— Я тобі не вірю.

— Шкода. Бо я з тобою відвертий.

— Он як? То ти обманюєш сам себе. Не може автор «Світлочолої» щось там загубити. Ти пам’ятаєш її?

— А ти?

Галина гмикнула і в тон йому відповіла:

— А то!

І тут-таки запропонувала:

— Хочеш, прочитаю?

Любко кивнув. Взагалі він не любив слухати свої вірші в чужому виконанні і вважав, що актори читають їх штучно, не всі, звичайно, але переважна більшість механічно заучує текст, тисне на пафос там, де потрібна ліричність, і навпаки. Він цінував авторське прочитання, навмисне їздив по країні під час канікул, переписуючи у поетів або їхніх родичів магнітофонні записи, і мав уже непогану фонотеку, але зараз йому було справді цікаво послухати, як відчуває поезію геолог. Геофізик, що працює продавцем у нічному відділі універсаму.

Ніжний проникливий голос… без афектації, без драматизму. Саме так прочитав би цей вірш він сам. Цей неймовірно старий вірш, одну з перших серйозних його речей, якою він так пишався. Якби він не знав, хто автор, подумав би — ця дівчина.

— Боже мій… фантастика! Блискуче, — похвалив він, і це був щирий комплімент. — Хоч я не думав, що хтось ще пам’ятає саме цю поезію. Я написав її у дванадцять років.

— Ти — геній, — проникливо мовила Галя. Любомир поморщився.

— Ні. Не кажи так. Я ненавиджу це слово.

— Нічим не можу допомогти, хоча, на мій погляд, це все одно, що ненавидіти колір своєї шкіри. Це факт, Любку. Хоч як на нього дивись.

— І кому зараз потрібна моя геніальність?

— О, ти знов за рибу гроші? Ну, чекай, — Галина залпом допила свій чай і оперлася долонями об стільницю, немов начальник, що чекає на нетямущого підлеглого. — Поясни мені, кому вона має бути потрібна, крім тебе? Тільки без патетики, домовилися? Без лір, присвячених народу та інших подібних дурниць!

— То це, по-твоєму, дурниці?

— Ні, якщо ми обговорюємо покликання чи служіння. Чи визнання, яке потрібне кожному митцеві. Якщо його немає, це погано, хоча й воно має бути лише стимулом, а не самоціллю. Але ми говоримо не про це. Бо геніальність і визнання — це різні речі, ти зі мною згоден?

— Так, тільки — без гучних слів. Сама хотіла.

— Гаразд, нехай буде обдарованість. Талант. Дар. Іскра Божа. Ти бачиш, як багато визначень для одного явища? І воно належить тільки тобі. Завжди так буде. Яку і хто повинен мати в ньому потребу, крім тебе? Ти що, його на вагу продавати хочеш? Напрокат здавати? Чи вважаєш, що Господь, вкладаючи у тебе іскру небесного вогню, примовляв при цьому: «На тобі, Любомире Шеремет, дар віршування, та дивись мені — якщо він нікому не буде потрібен, заберу назад!»? Якщо ти думаєш так, це — неправильно! Це… гріх!

— Ні. Гріх — це гординя. Так у Біблії сказано.

— А я тебе до цього закликаю? До гордині? Я просто хочу, щоби ти не