Читати книгу - "Поїзд, що зник"

- Ні! Тобто - так, але грошей у нього не було. Тільки документи.

- Документи, сподіваюсь, не викинули? А то, розумієш, нормального радянського громадянина десь уже чекають… а він - на пустирі лежить: мертвий, голий і в казенному простирадлі.

- Та ми що? Ми тільки перелякалися, що смерть на нас спишуть… А паспорт у нас, у нас! Перелякались ми…

- Тобто це ви його з переляку, як він був, голий, замотали в простирадло і швиденько скинули за якийсь паркан?

- Так думали - ніхто не докопається.

- Ага. Ніхто не докопається! А казенний штамп з номером витверезника на простирадлі - це для кого?

Люди мої потихеньку від сміху давляться. І тільки кінолог незадоволено констатував:

- Я ж казав - нічого було казенну собаку ганяти. Можна було пішки пройти і пивка по дорозі випити.

Словом, почала наша Управа цей факт розкручувати. І посипалися кримінальні епізоди, як пір’я з казенної подушки. Виявляється, обслуга витверезника гроші у п’яних крала, рукам волю давала, а у жіночому відділенні особливо агресивних клієнток стригла «під нуль». Ну, паскудниками не наш відділ займався. Нам з головою небіжчика вистачило. Привезли його з «Києва-пасажирського». Документів у нього не було. Щоправда, від одягу тхнуло горілкою і лежав він на першій платформі, неподалік депутатської зали в стані, який здався залізничній міліції «глибоким алкогольним сп’янінням». Бо мужчина вже навіть не мимрив, а лише рукою відмахувався. Викликали спецмашину з витверезника. А треба було - «швидку». І негайно везти до токсикології. Якби здогадалися, бідолаху можна було б врятувати. Бо токсикологія вважай поряд з вокзалом - в Калінінській лікарні навпроти Політеху. А заодно вдалося б дізнатися чимало цікавого, але…

Щоправда, особу померлого ми встановили оперативно. Його, до речі, вже шукали. Я Старому так і доповів.

- Що за людина?

- П’ятдесят років. Працівник районної ланки. Аграрій.

- Що він у нашому місті робив?

- Транзитник. Повертався з відрядження. Кінцевий пункт - Рубіжне. Чекав поїзда на пересадку.

- За місцем проживання не дізнавався - сам він у це відрядження їздив чи з якоюсь особою жіночої статі?

- Сам. Один. Без баб-с. Хоча - міг у поїзді познайомитися. Чи на вокзалі. Часу у нього було достатньо. Добрих півдня.

- А що багаж? Навряд чи він у відрядження з одним портфелем їздив.

- Якраз із портфелем: окрім ділових паперів - труси-шкарпетки-зубна щітка. Поїздка термінова і короткострокова. Тож якщо і поживилася, то тільки гаманцем. Але як у ньому що й було, напевне у ресторані залишили. Хто ж у таку поїздку велику суму бере?

- Отже так, Сирота. Годі займатися цим… як ти там говориш? Мозковим штурмом? Беремо ноги в руки - і на вокзал.

Якщо Старий каже «беремо ноги в руки», а не «дуй, Сирота, на вокзал», то це означає, що він наміряється задіяти свої особисті канали інформації. Вже цікаво.

Добиралися ми, звичайно, не пішки, а на «газику». Але повернули на платформу для приміських поїздів. Народу практично не було - окрім трьох глухонімих чоловіків. Один середнього віку, двоє молодших, розмовляють мовою жестів.

Ми підійшли… Старий ляснув ззаду по плечу того з трійки, що старший. Той обернувся с незадоволеним виглядом.

- Громадянине, пройдемо!… До вияснення обставин…

Бере мій Підполковник глухонімого за лікоть, тягне за приміщення вокзалу, я про всяк випадок страхую ззаду. Глухонімий намагається щось мукати і казати жестами, але коли ми опинились у закутку, де нас ніхто не бачить, одразу ж лице його распливлось у посмішці. Щось на пальцях показав - привітався, чи що?

- Та годі тобі, Гансе, - обірвав його Старий. - чи я не знаю, що у тебе музичний слух!

Це ж треба - у Ганса тут же голос прорізався:

- Іване Борисовичу, наше вам! Проводжаєте, зустрічаєте? Чи нарешті самі від’їжджаєте кудись у південні краї?

- Тебе шукаю. Є розмова.

- Угу… «Казав сліпий - побачимо, казав глухий - послухаємо, казав німий - побалакаємо»… Нас тут ніхто не засіче?

- Не відволікайся. Про мужика, котрий біля депутатського залу вирубався - чув?

- Це котрий нібито з трудового селянства? Так його ж до витверезника відвезли, там і гигнув. А звідки це така турбота з боку високого начальства? Чи мало у нас п’яних на вулицях валяється, щоб громадянин підполковник про кожного дбав?

- Звідки знаєш, що він помер?

- Так цей же… ваш… стахановець - це він про мене - щойно транспортних навиворіт вивернув і носильників перетрусив. Звідси роблю висновок: у товариша напевне був не напад апендициту, а щось таке з летальним кінцем.

- Ти моє терпіння не випробовуй. Я ж знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.

- Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і