Читати книгу - "Сутінки"

І все це — лише завдяки рідній Партії та її вірному сину — комсомолу! Ну і, звичайно ж, тестю, Юрію Івановичу, хай живе довго і не нездужає на аневризму аорти чи хворобу Альцгеймера, обтяжену гемороєм!..

Балига, в свою чергу, теж мав дуже волохату руку нагорі — колись вчився і товаришував з одним, який і досі, незважаючи на всі зміни-перебудови, зумів утриматися на самому верху. З двома інфарктами, але — зумів! І вже все було готове, аби і Юрій Іванович туди перестрибнув, у головне ЦК Партії, оселившись у Головній Столиці, однак тут пішов з життя «наш дорогий Леонід Ілліч», просто випав з нього у черговій комі, і в країні почалася така чехарда, що у всіх голови пішли швидким обертом, і очі роз’їхалися в різні боки…

А ось уже більше року щось визрівало й булькало в цьому великому болоті, але — що?.. Знати би наперед, ех і підстрибнув би!.. Ех, і скочив би! Але… Не дано того нікому Тож — краще сидіти тихо і вичікувати. Ріка часу тече і головне — аби у вир не затягло. Хоча… і далеко відпливати не можна, бо викине на берег, або в очерет.

І тут Вілен Петрович брав приклад із тестя, придивляючись до його вчинків — брав для подальшого вжитку Особливо подобалося головне: Балига був обережнішим за найобережнішого. Юрій Іванович сімдесят сім разів подумає, як сім разів відміряти, аби раз — відрізати. Навіть перед тим, як пукнути — і озирнеться, і обдивиться, і під дивани позаглядає, і визначить, куди вітер дме: аби ніхто — ніхто! — не прошохав, що в нього всередині! Лише тихий брязкіт ключів, що їх постійно колихав на пальці, видавав його непомітну присутність. І навіть Вілен так і не зміг з’ясувати: що то за ключі, звідки, і чому тесть не розлучається з ними, похитуючи зв’язкою на лівому вказівному пальці.

Але коли Балига сходив на трибуну, то говорив так щиро, яскраво, з такою впевненою шаленістю, вкладаючи в кожне речення всього себе, що всі слухали його, затамувавши подих, не рипнувши кріслом, готові зараз же встати і піти за ним, куди б не покликав, куди б не вказав!

Правда потім, намагаючись згадати, куди звав головний ідеолог України, всі впадали в прострацію: виступ був, були гарні яскраві слова, були щире хвилювання і біль оратора за порушені питання, а от що він пропонував, до чого закликав, чого прагнув, куди звав — ніхто ні згадати, ні второпати не міг. Ніхто, ніколи!.. І навіть мотали зачудовано головами, наче струшуючи мозок, що видавав такий фантастичний висновок. І розводили руками, так і не збагнувши напрямок вказаного шляху. І чекали нових вказівок, які — хоч якось!.. — можна зрозуміти.

На дачу приїхали в п’ятницю надвечір. Тесть був на лікарняному, то вже тиждень відпочивав тут разом з Ліляною Семенівною, пораючись на ділянці, саджаючи всяку всячину. Вони радісно зустріли дочку з онукою та зятем, хоча сторонньому спостерігачу помітити їх радість було би неможливо.

Свою «Волгу» Вілен Петрович відпустив, бо у дворі стояла службова машина тестя, а його водій теж мав тут дачу, зовсім поруч, де й проводив весь час, поки «хазяїн» відпочивав. Тому, за необхідності не було проблем повернутися до Києва, або й поїхати куди заманеться.

Всією родиною походили по ділянці, роздивляючись, що і як росте, що потребує ремонту, а що треба вже й переробити. Потім Маринка побігла до подружки, мати з дочкою заходилися готувати вечерю і накривати стіл, а Вілен з тестем взялися перекопати зарослий бур’яном куточок, аби не марнувати час та нагуляти на свіжому повітрі апетит.

Потім вечеряли, розмовляючи про легке та неістотне, дивилися телевізора — аж цілих три програми! — і вже запізно полягали спати, вимившись у літньому душі під нагрітою за надзвичайно теплий квітневий день водою.

Вілен прокинувся в повному мороці ночі, від чиїхось м’яких штурханів.

— Швидко й тихо вставай! — почув він голос Юрія Івановича, що стояв біля ліжка.

На кухні в слабкому світлі настінного бра Вілен не впізнав тестя: той виглядав ошелешеним, яким його ніхто й ніколи не бачив.

«Горбачова застрелили чи революція в Москві?!» — майнула думка у ще зовсім сонній голові зятя.

— Буди тихенько Дилеру з Маринкою, Ліляна Семенівна вже прокинулася — і збирайтеся, треба їхати.

— Що трапилося?.. — нічого не розумів Вілен.

— На нашій атомній — дуже велика аварія. Дуже… Можливо, навіть катастрофа. Нас з тобою чекають у ЦК — мені подзвонив черговий: спішний виклик, рівня початку війни. А жінок вже сьогодні треба відправити у Мукачів, якнайдалі звідси: я вже домовився, їх там зустрінуть і влаштують. Бо що буде далі, я навіть не передбачаю…

— Але ж… Сьогодні у Динери день народження… — Пробелькотів Вілен. — Може, там… щось незначне. Вже бувало, й не раз, ви ж знаєте…

— Ти що, несповна розуму?! — тихо гримнув Балига. — Слухай, що кажу, і роби!..

— Але ж… Звідси до атомної — більше двохсот кілометрів навпростець.. — Говорив уже сам собі Шерстохвостов, йдучи будити дружину з дочкою. — Між нами — Київ… І чого метушитися?..

У Прип’ять Вілен Петрович приїхав своєю службовою машиною, двадцять шостого квітня, близько обіду: поки прояснював ситуацію, отримував вказівки, поки їхали.

Тесть відправляв жінок, залишаючись у Києві: для загальної координації по лінії ЦК.

У селі Копачі, вже перед самою атомною, незважаючи на увімкнену синю «блимавку», причеплену на даху, на спецномери, їх усе ж зупинив патруль, перевіряючи, хто, звідки й навіщо. І втомлені міліціонери порадили, довідавшись, що вони прямують у місто: повз ЧАЕС проїхати якнайшвидше. А вже зупинятися — ні в якому разі! Ні в якому разі, боронь Боже!..

Вілен завважив собі, що ніякого протирадіаційного захисту у цих хлопців не було, лише накинуті на плечі плащ-намети. Навіть захисних «пелюсток» не мали на обличчях. І це трохи заспокоїло, хоча його водій, непримітний і худий маленький молдаванин Лясандру Городіло, на прізвисько Сашко Клептоман, бо крав скрізь і все, що погано лежало, а що лежало добре — те крав