Читати книгу - "Повзе змія"

Коли свідок зміг більш-менш адекватно сприйняти довколишній світ і до ладу говорити, Глод гукнув Калиту. Разом вони вислухали заплутану історію стосунків Вови з колишньою дружиною, заодно дізналися, яким він хлопцем був, поки в його життя не влізла нахабно малолітка, залетіла від когось, йому сказала — одружуйся, бо хата в нього своя, окрема, а потім аборт зробила, паскуда. Нічого, думав — поживуть, лише на три роки їх і вистачило. Не треба, мужики, молоденьких шукати, бо обдурять, стерви, ще й бандитів нацькують… Дівоче прізвище Людки — Свиридюк, живе вона тепер із матір’ю, тещею Вовиною колишньою, теж, за його словами, сучкою першої гільдії. Про свої зазіхання на спокій колишньої дружини Вова принципово не бажав говорити, вимагав посадити її разом з мамкою серйозно та надовго, присудити їм виплату матеріальних збитків на його користь і взагалі відновити справедливість, знайшовши бандитів, котрі його побили.

— Хочеш — пиши заяву, — великодушно запропонував Калита. — Припаяємо їм ще хуліганку.

— Ви їх — того?

— Того, того. Ти про заяву подумай, ми серйозно. А де живе теща, все ж таки скажи, бо замахалися ми з тобою тут, роботи по горло.

Кінець кінцем у Глода був протокол допиту Володимира Манька, де зафіксовано основні моменти його розповіді про аморальний спосіб життя, що його веде колишня дружина, думки свідка стосовно можливого зв’язку Людмили Свиридюк із кримінальними злочинцями й адреса, за якою вона тепер мешкає. Заодно Вова впізнав на фото Рога, Скляра і Кузьму — це вони, падлюки, били його на замовлення жінки Людмили. Таким чином, офіційна підстава зацікавитися Людмилою тепер була.

— Що думаєш? — поцікавився Калита, коли Вова нарешті пішов похмелятися далі на радощах від несподівано знайденої управи на колишню дружину-бандитку, і вони з Глодом залишилися самі.

— Пусто-пусто. Там бачиш — донька з мамою живе. Зайвий свідок, Баглай там себе вільно почувати не зможе. До того ж востаннє твій друг Вова був там за місяць до нового року. Тоді ж його й побили. І невідомо, чи мешкає там Людка взагалі. Може, вона десь разом з Баглаєм на окремій хаті. Якщо вона таки разом з Баглаєм.

— У будь-якому разі посилати туди бійців означає наробити шуму. Нам воно треба? Ні. Ти, Максиме, почав це все, ти, мабуть, і до кінця доведи.

— Тобто?

— Є колишній чоловік. Алкаш. Чи побутовий п’яниця, різниці в нашому випадку немає. Він з невідомої причини накатав у міліцію заяву на Людмилу. Мовляв, співмешкає з різною босотою, кілька разів на її прохання його били та всіляко знущалися. Словом, спокою не дає, допоможіть, рідна міліціє. Ось ти й прийшов розбиратися. Січеш?

— Не дурний. Застану саму маму — розпитаю про доньку. Тим більше, теща, я так думаю, проти зятя налаштована, різної гидоти від нього чекає постійно, тому нічого не запідозрить. Якщо там ще й Людка буде — так само жодних підозр. Бач, знадобився Вова.

— Недарма ти страждав сьогодні, — посміхнувся Калита. — Бач, цирк воно — цирк, а й користь усе одно якась для справи є. Не відкладай, Максе, топай в адресу, до Свиридюків. Після того передзвони.

Перед тим як вийти, Глод подумав і дістав із сейфу пістолет. Навряд чи його доведеться наставляти на жінок. Просто вирішив підстрахуватися про всяк випадок. З огляду на невдалий від самого початку день. Ховаючи зброю в наплічну кобуру й застібаючи куртку, опер зловив себе на думці, що діє за законами вивихнутої логіки. Аби він не взяв зброї, згідно з цим підлим, але дієвим законом, вона б знадобилася. Так, як мобільний телефон сьогодні зранку в кафе. І тепер йому хотілося вірити: використати завбачливо прихоплену зброю навряд чи доведеться.

Між іншим, дорогою можна випити ще пивця.

Маршрутка зупинялася за два квартали до потрібної Глодові вулиці. А за шість кварталів закінчувалося саме місто. Коханка Баглая оселилася на самісінькій околиці Слобожанська. Мікроавтобус розвернувся, заїхавши колесами в калюжу, і якби Макс вчасно не відскочив, був би облитий брудною холодною водою. Незлобиво матюкнувшись навздогін маршрутці, Глод підняв комір куртки й щільніше засунув руки в кишені. Білі снігові мухи, що кружляли зранку, не зникли й під обід. Навпаки — перетворилися на пухкі мокрі сніжинки, вітер задував їх в обличчя оперові, не даючи змоги роздивлятися дорогу перед собою. Набичивши голову і трохи виставивши праве плече вперед, Глод рушив прямо по ґрунтовій дорозі, час від часу втрапляючи в калюжі різної глибини й ковзаючи по грязюці.

Номера біля хвіртки потрібного йому будинку не було. Максим спочатку навіть проскочив повз нього, але, помітивши бляшаний кружечок із цифрою «48», зупинився, роззирнувся довкола. Сніг не давав змоги дивитися далеко вперед, тому Глод перейшов дорогу, аби роздивитися номер будинку навпроти. Так і є — «45». Отже, сорок шостий десь поруч. Повернувшись назад, наштовхнувся на номер «44», написані білою фарбою здоровенні цифри займали собою половину нової металевої огорожі. Паркан будинку, що стояв між сорок восьмим і сорок четвертим, знав колись кращі часи, а хвіртка трошки похилилася всередину двору. Натиснувши клямку, Глод зайшов на подвір'я, перетнув його по викладеній цегляними уламками стежці до ґанку. З буди вискочив пес, звичайнісінька кудлата дворняга, припнута на ланцюг, і хрипко обгавкав непроханого гостя. Не звертаючи на собаку уваги, Глод пошукав дзвінок біля дверей, не знайшов і постукав кулаком. Спочатку — легенько, потім — сильніше.

Зсередини почулося якесь шарудіння, але відчиняти не поспішали. Вхідні двері вели на веранду, але у віконних проймах де-не-де замість скла господарі