Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Живчик спустився під гілку і діткнувся до отої блискучої линви. Потім, аби зопалу, бува, не послизнутися, намацав її краєчок і, обережно перебираючи руками, спустився нижче, аж поки осідлав і сам кокон.

Нічого такого досі Живчик не відчував: м’яке на дотик, неймовірно м’яке, і водночас досить тверде, аби зберігати свою форму. А коли Живчик утопив свої пальці в густій шовковистій ваті, довкола нього поширився терпкувато-солодкавий запах.

Несподіваний подув вітерцю закрутив коконом. Над головою рипіло і хрустіло ламке гілля. Живчик, затамувавши подих, ухопився за линву. Із завмерлим серцем він поглянув на поцятковану світляними плямами землю під ним. Щось гучно шаруділо в падолисті. Тепер йому не було вже шляху ні вгору, ані вниз.

— Зрештою мені це й ні до чого, — мовив сам до себе Живчик. — Я можу провести ніч у коконі помагай-біди, — говорячи, він тремтів усім тілом. У пам’яті спливли слова помагай-біди: «Жмутобород спить у наших коконах і бачить наші сни».

— Може, — схвильовано прошепотів Живчик, — і мені насняться їхні сни?

Набравшись духу, Живчик вивернувся і лежав тепер обличчям до кокона. Його ніс упирався у пругкий пух. Під час подальшого спуску терпкувато-солодкавий запах густішав, а шовковистий кокон ніжно пестив йому щоку. Кінець кінцем хлопцеві ноги торкнулися затужавілого обідця в тому місці, де помагай-біда, вилуплюючись, закотив тканину кокона.

— Три-чотири… — скомандував Живчик. Потім одпустив линву і плюхнув усередину. На якусь мить кокон несамовито закрутився дзигою. Живчик заплющився, і все тіло йому стерпло на саму думку, що линва може не витримати. Та ось кокон завмер. Живчик знову розплющив очі.

Усередині кокона було затишно — тепло, темно і спокійно. У Живчика перестало калатати серце. Хлопець глибоко вдихнув солодкавий запах, і його переповнило відчуття комфорту. Тепер уже боятися нічого.

Живчик згорнувся калачиком, ледь не торкаючись ногами підборіддя, підклав під голову руку і потонув у пуховій м’якості. Відчуття було таке, ніби він поринув у теплу ароматну ванну. Хлопцеві стало затишно, безпечно і зовсім не страшно, його починав знемагати сон. Стомлені руки та ноги наливалися оливом. Повільно опускалися повіки.

— О блукай-бурмиле, — прошепотів Живчик крізь дрімоту, — хвала Небові, що з усіх дерев, які ти міг вибрати, ти посадовив мене на сон-дерево.

І під м’яке погойдування на вітрі цього пречудового кокона, гойдь сюди — гойдь туди, гойдь сюди — гойдь туди, — Живчик поринув у сон.

До опівночі вітер повимітав із неба всі хмари і, здавалося, задрімав і сам. Знову низько над землею поплив місяць. А далеко-далеко звідси, підставивши всі свої вітрила нічним вітрам, борознив місячну ніч повітряний корабель.

Листяний покрив Темнолісу виблискував під місячним світлом, наче водяна гладінь. Аж ось його перекреслила якась тінь — тінь від летючої тварюки, яка ширяла низом, понад самісінькими верхівками дерев.

У неї були міцні широкі шкірясті крила чорної барви, зазублені ззаду й обсіяні страшнючими кігтями. Здавалося, саме повітря здригалося з жаху, коли ці крила лопотіли проти чорно-синього неба — важенні, величезні. Голова у тварюки була дрібна і луската, а з того місця, де мав би бути рот, стирчало довге цівувате сисальце. Тварюка плямкала та форкала, і з кожним помахом крил повітря навколо неї сповнювалося смердючих випарів.

Місяць сідав і майже не освітлював землі, одначе тварюку це анітрохи не бентежило. Вирячкуваті мідяно-жовті очі світилися самі, двома широкими жмутами світла розсіюючи глибокий морок. Тварюка невтомно кружляла над лісом, то даленіючи, то знову наближаючись. Вона не мала наміру забиратися звідси, поки не знайде того, по що прилетіла.

Аж раптом її палахкотючі очі вихопили з пітьми предмет, що звисав із гілки високого туркусового сон-дерева — чималенький, круглястої форми і блискучий. Тварюка пронизливо скрикнула, згорнула крила і каменем ринула в гущавину лісу. Випустивши підібгані досі міцні куці лапи, вона важко гупнула на гілку дерева і присіла. Повернула голову набік, прислухалася.

До тварюки долетів звук легкого дихання. Вона гучно втягла у себе повітря, і все її тіло аж затремтіло від щасливого передчуття. Вона ступила крок уперед. Ще крок. Потім ще.

Створена для польоту, потвора посувалася повільно, незграбно, спершу міцно хапаючись одною пазуристою лапою і лише потім вивільняючи другу. Вона рухалася масивною гілкою по спіралі, аж поки повисла догори дригом.

Уп’явшись кігтями в цупку кору над собою, потвора спустила голову врівень із отвором до кокона. Запхавши писок досередини, вона заходилася обмацувати нутро кістяним кінчиком свого довгого, цівуватого сисальця. Ось потвора затремтіла знову, ще дужче, ніж перше, і з надр її тіла вихопився булькітливий звук. Конвульсивно сіпнувся живіт, і з кінця сисальця пирснув струмінь їдкої рідини. Після цього тварюка забралася геть.

Жовто-зелена рідина запінилась, і там, де вона впала, вилися цівочки пари. Живчик закрутив носом, але не прокинувся. Уві сні він лежав на галявині біля пінявого джерела із кришталево чистою водою. Червоні маки погойдувалися туди-сюди, сповнюючи повітря таким солодким ароматом, аж хлопцеві займало дух.

Не випускаючи з кігтів гілки, тварюка зосередила свою увагу на самому коконі. Орудуючи пазурами на крилах, вона нитка за ниткою розсотала ковтун біля вхідного отвору і безмовно засновувала ними вхід. Невдовзі отвір був затканий.

Здригнулись уві сні Живчикові повіки. Тепер він був уже в печеристій вітальні, оздобленій шерегами діамантів та смарагдів, що висявали, наче мільйон очей.

Почвара махнула крильми і вчепилася за гілку пазуристими крильми. Лапи були вільні, і, зависнувши в повітрі, вона пересувалася, маневруючи, по гілці, аж поки опинилася прямісінько над вершечком кокона. Тоді, повивертавши лапи, потвора почала гучно втягувати в себе повітря. Її живіт надимався, а луска на ньому наїжачувалась. Під кожною з лусок було по гнучкому рожевому присоску, і поки тварюка поволі надувалася, присоски потихеньку розкривалися.

Нараз тварюка рохнула, і її