Читати книгу - "Діти Мардука"

Він сам червоний: і волосся, й обличчя, й руки. І народився в рік, місяць і день сатани». Рудий ще не встиг сісти, як підвівся поет, який мені дорікав, що я не видаю його книжок. Він також не запитував, а говорив — пристрасно, сказати б енергетично, жестикулюючи руками, але я (та й, мабуть, усі інші) не збагнув про що саме. У недалекому минулому в російській літературі на таких казали «говорящий молчальник». Це був один із генерації «цицеронів», породжених і відгодовуваних старою системою. І тут підняла руку Бамбула. Хоч у залі немало письменників також прохали слова, але погляд головуючого спинився на ній. Я здивовано подивився на нього — головуючого, адже він третій раз підряд піднімав моїх опонентів. По тому, як швидко той відвів очі, мені все стало ясно. Водночас щось сильно вдарило в груди, а по миті охопило збайдужіння. З цим чоловіком я працював п’ятнадцять років; між нами склалися товариські, довірчі стосунки. Те, що тепер відбувалося, мало тільки одну назву: «зрада». Десь рік назад, коли я прийняв рішення не виставлятися більше на голову, він переконував потерпіти ще одну каденцію заради видання антології прози. Тим часом широка постать Бамбули нависла над сімома головами «президії».

— Добірне товариство, — почала вона приємним низьким голосом.

І тут я завважив, що пропустив момент, коли з мене вигулькнув мій звір. Він не поривався, як тоді, коли віншували новобранок із членством у Спілці. Просто дивився на жінку в червоній хламиді, як вона жестикулює правою рукою, а ліву стисла в кулак; там щось було. На мить здалося, що Бамбула знітилася. Але тільки на мить. Вона стала повторювати все, що сказав Ціба, як раптом хтось вигукнув із зали:

— Це запитання чи виступ?

— Гонорове товариство, а запитання таке: чи не пора нам оновити керівництво Спілки?

Залою прокотився гомін.

— На часі тема запитань, а не обговорення діяльності правління, — нагадав головуючий і показав на дебелого чоловіка з простягнутою рукою, який сидів поруч з рудим. Мовляв, кажи…

Це була четверта із семи голів, якій надав слово ведучий зборів. У залі почулися обурені вигуки. Чоловік говорив невиразно. Повторив сказане Цібою, додав, що приміщення, в яке переїхала Спілка, гірше попереднього… Далі я слухав і не чув, дивився й не бачив. Удар у груди невідомо ким нанесений, який я спізнав хвилину тому, обертався на гострий біль; він знаходився десь поза тілом. З тим «почулися» слова, мовлені старечим голос не в залі, а в іншому вимірі: «Тут звив собі кубло пан шістсот шістдесят шість». Раптом прийшло усвідомлення: все, до чого я йшов усі ці роки, почало валитися. Враз потьмянів невидимий егрегор — духовне тіло письменницького колективу, яке я живив новими доробками, витягував з небуття ще ненадруковані твори померлих, пропагував їх у засобах масової інформації. На мить мені привиділася біла хмара, вся пронизана сонячними променями, яка раптом стала танути.

… Бамбула вийшла на середину між залою й трибуною. Мені здалося, що жінка справді була одягнена в «порфіру й кармазин» і, що вона зсіла зі звіра. Окинула поглядом усі сім голів, а тоді подивилася в кінець зали, де сиділа сухорлява чорнявка — працівниця університету, і та їй посміхнулася.

— Добірне товариство, — почала Бамбула, — Недавно я повернулася з Єрусалиму, де побувала біля гробу господнього. Ось, — вона розтисла пальці лівої руки й показала шматочок якоїсь породи, — це камінець з того місця. Я його завжди носитиму з собою як пам’ять про благодать, яка тоді увійшла в мене. Я це до чого? До того, що коли ви довіритеся мені, то я все зроблю аби ви мали друк, книжки, літературні винагороди тощо. Я все зроблю аби наша письменницька організація нарешті зажила повноцінним творчим життям.

— Звідки тобі відомо, що таке повноцінне творче життя? — пролунав жіночий голос із середини зали. — Тобі вже за півсотні, а ти тільки-но переступила поріг Спілки…

Підвівся головуючий і жестом попрохав не заважати.

Тим часом вуркітливий голос Бамбули, а ще раніше викрики її попередників, робив свою справу. Скоро я завважив, що в неї було більше симпатиків, ніж ті семеро з її «президії». У декого на лицях угадувалося навісніння. Відбувалася поляризація колективу. І тут подав голос Олег Задорожний, який сидів всередині зали. У нього було спокійне обличчя без ознак знервованості.

— Пробачте… Питання по ходу виступу… Де, ви кажете, знайшли той камінець?

— Біля Гробу Господнього, — відказала жінка.

— Мені нещодавно телефонував з Ізраїлю Ісак Кобицький… Ну, щоб повідомити, що в нього там книжка вийшла, до якої увійшли й переклади моїх віршів. Він вас знає і цікавився вашою творчістю.

— Авжеж, авжеж, — погодилася Бамбула. Проте на широкому смаглявому обличчі її майнула заклопотаність.

— Ідеться про поему, матеріал до якої він сприяв вам розшукувати. Ну, не сам він, а вивів на людей, які знають тему.

— Олеже, до чого тут це? — втрутився головуючий зборів. — На секції поезії казатимеш….

І тут підхопився з місця Манжура:

— А чого ти не перебивав Цібу, який молов усе, що на думку навернеться, інших з тієї ж компанії? Хай каже. Кажи, Олеже!

— Та я, власне, багато часу не відніму… Хотів просто запитати, як просувається робота над поемою. Це тема Іуди Іскаріота. Всі дні перебування в Ізраїлі пані Бамбула присвятила пошуку поля, яке Іуда колись купив за тридцять срібляників, і місця, де росло дерево, на якому він згодом повісився. Там вона, як кажуть ті, хто її супроводжував, підбирала якісь камінці. У вас, пані Алісіє, у руці порода, схожа на вапняк. Біля Гробу ж Господнього у наш час ви можете знайти хіба що шматочок цегли або бетону.

Мить зала німувала. На лицях письменників стали з’являтися посмішки — у кого іронічні, у кого єхидні. Та раптом загомоніли всі сім голів «президії». Це був спалах одержимості й паніки. Не можна було розібрати хто про що каже; вгадувалися тільки слова «чорний піар», «він порочить» і несамовиті окрики