Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

Холлі сіла, не зводячи карих очей з малого чудовиська, що стояло перед нею.

— І що ж це, Фауле, за геніальний задум? Ану ж я вгадаю: ти жадаєш захопити владу над світом?

— Та нічого аж такого мелодраматичного, — захихотів Артеміс. — Просто мені потрібне багатство.

— Злодій! — презирливо кинула Холлі. — Ти всього-на-всього жалюгідний злодюжка!

На Артемісовім обличчі промайнула гримаска роздратування, але її відразу ж витіснила звичайна в’їдлива посмішка.

— Ну, нехай так: злодій, то й злодій, якщо вам подобається так це називати. Але навряд чи просто злодюжка. Я — перший в історії злодій, що пограбує Чарівний Народ.

— Перший в історії! — пирхнула Холлі. — Таж багноїди тисячоліттями тільки те й робили, що обкрадали нас. Чому ж, по-твоєму, ми живемо під землею?

— Так, ваша правда. Але я стану першим, кому поталанить відібрати в ельфів їхнє золото.

— Золото? Золото?! Та ти справжній ідіот — такий, яких і серед людей мало! Невже ти віриш у ті нісенітниці про горщики з золотом? Знай: не всі казочки правдиві.

Холлі закинула голову назад і розреготалася.

Артеміс терпляче розглядав свої нігті, вичікуючи, поки вона нарегочеться. Коли ж ті вибухи сміху вщухли, він докірливо посварився на неї пальчиком.

— Почасти ви слушно вгадали, капітане Куць. Якийсь час я й справді вірив у всі ті баєчки про горнятка із золотом, закопані там, куди веселка впирається своїм рогом, але тепер мені відомо куди більше. Тепер я знаю про фонд для викупу заручників.

Холлі зібрала всі свої сили, щоб зберегти спокійний вираз обличчя.

— Який ще такий фонд?

— Ну, не треба, капітане. Навіщо ці ігри в піжмурки? Ви ж самі мені про нього розповіли.

— Я? Я тобі розповіла? — затинаючись, вигукнула Холлі. — Що за дурниці!

— Погляньте на свою руку.

Холлі закотила рукав на правій руці. До вени пластирем був приклеєний кружечок вати.

— Оце туди ми ввели вам пентатол натрію, більш відомий як «сироватка правди». Ви співали, мов пташка.

Холлі переконалася: так, це правда. Бо звідкіля б іще цей хлопчисько міг довідатися про фонд?

— Та ти з глузду з’їхав!

Артеміс поблажливо кивнув головою:

— Якщо я здобуду перемогу, то мене назвуть генієм. Якщо програю — обізвуть безумцем. Саме так і пишеться історія.

Звісно ж, ніякого пентатолу натрію ельфині не вводили, а просто вкололи стерилізованою голкою. Артеміс не хотів ризикувати своєю полонянкою, адже невідомо, як подіяла б на неї «сироватка правди». Але ж і про Книгу як про джерело його поінформованості він нізащо не міг розповісти. Краще хай заручниця думає, що це вона мимоволі зрадила своє плем’я. Мовляв, це її деморалізує, зробить її піддатливішою для його розумових ігор. І все ж таки це ошуканство його непокоїло. То була безперечна жорстокість. У зв’язку з цим поставало питання: як далеко він ладен зайти заради того чарівного золота? Цього він поки що не знав та й знати не міг, поки не настав той час.

Холлі опустила голову: цей ошуканський випад лихого хлопчиська на якусь мить збив її з плигу.

Вона все вибовкала! Виказала священні таємниці рідного народу! Тепер, навіть якщо вона зуміє втекти звідсіля, її зашлють, певне, в який-небудь крижаний тунель під Полярним колом…

— Але ти не величайся, Фауле, це ще не кінець, — заговорила вона нарешті. — Ми володіємо такими силами, про які ти ніяк не можеш знати. Щоб описати все це, потрібні дні й дні…

Вкрай нахабний хлопчисько і на це відповів глузливим сміхом.

— А скільки часу, на вашу думку, ви тут перебуваєте?

Холлі застогнала, передчуваючи, що саме він скаже далі.

— Кілька годин?

Артеміс похитав головою.

— Три дні, — знову збрехав він. — Ми тримали вас під крапельницею понад шістдесят годин… тримали, аж поки ви розповіли все, що ми хотіли знати.

Ще й не доказавши тих слів, Артеміс відчув докори сумління. Видно було, як ці розумові ігри діють на ельфиню, руйнуючи її зсередини. Невже не можна було б якось обійтися без них?

— Три дні? Я ж могла померти під вашою крапельницею. Що ж ти за…

Найглибше вразила хлопця саме невимовність того, з чим ельфиня хотіла його порівняти. Вона вважала його за щось таке лихе й підлотне, що не зуміла знайти підхожих слів, аби описати його ницість.

Нарешті Холлі взяла себе в руки.

— Ну що ж, паничу Фауле, — кинула вона з крайнім презирством, — якщо вже ви так багато про нас знаєте, то знаєте, напевне, що станеться, коли мій народ дізнається, де мене тримають.

— О так, я знаю, — неуважливо кивнув головою Ар— теміс. — Власне, саме на таку реакцію я й розраховую.

Тепер настала Холліна черга посміхнутися.

— Та невже? А скажи мені, хлопче, чи доводилося тобі коли-небудь здибуватися з тролем?

Уперше цей самовпевнений підліток виказав якийсь сумнів.

— Ні. З тролем — ніколи.

Холлі заусміхалася ще ширше.

— Ну, то ти з ним здибаєшся, Фауле. Неодмінно. І я сподіваюся, що мені пощастить спостерігати цю зустріч.

Легіон підземної поліції розташував свій наземний оперативний штаб на кінцевій станції шахти Е1, себто біля Тари.

— Ну? — звернувся Корч до О’Гира, відмахуючись від медика-гремліна, що накладав масть від опіків йому на лоб. — Облиш, досить уже — чари й так зцілять мене за якусь хвилинку.

— Що — «ну»? — запитанням на запитання відгукнувся О’Гир.

— Ти вже хоч сьогодні, О’Гиряко сякий-такий, утримався б від своїх зухвалих прикольчиків! Адже наразі всім нам не до того, щоб захоплюватися тим рівнем розумового розвитку,