Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

Коза дивилася на нього трохи здивованими, а назагал холодними очицями: при цьому ліва, охайно проскубана її брова звелась і заломилася в перекинуту лапку; філіжанку вона тримала в отих напівпрозорих пальчиках, які вже описано, відвівши вбік мизинця, по-особливому загнутого, і пила каву малесенькими ковточками з паузами, деякі були й тривалі, очевидно, тоді, коли професор прорікав непідвладне її розумінню.

І раптом вона його ошелешила:

— А мене не впізнали?

Очевидно, Микола дивився на неї аж вельми по-дурному — так завжди чинив, коли дивувався.

— Вибачте! — сказав, трошки витрішкуючись.

— Ви були гостем на моєму весіллі. — Комп’ютерна Діва спробувала всміхнутися. Але це лише скривило її безкровні й тонкі губенята.

— Я — на вашому весіллі? — ще більше вибалушився представник сумнівного княжого роду.

— Не тільки були, а й говорили нам привітання. Трохи чудне, правда…

— Я? Привітання? — вже зовсім безтямно сказав Микола.

— Так! — незворушно мовила Комп’ютерна Діва. — Я тоді була ще зовсім юна, і ви згадали про якогось ученого, що так само одружувався з молоденькою, не в міру собі, дівчиною. І що той учений перед одруженням написав наукову працю, як вони мають жити. І що був на тому весіллі Шевченко, якому наречена дуже сподобалася. А через дев’ять місяців народився хлопчик. І коли той хлопчик виріс, був дуже схожий на Шевченка.

Микола поперхнувся кавою. Але професорське нутро в ньому зворухнулося, і професорським-таки голосом він поправив оповідачку.

— Така легенда існує, — сказав він. — Але ви передали її неточно. Шевченко завітав до визначного вченого, свого приятеля Михайла Максимовича — і це було вже після весілля. Його юна дружина чудово співала, і поет був захоплений її співом. Відтак намалював її портрета, який зберігся. І після тих відвідин чи якось інакше Максимович став ставитися до Шевченка дуже прохолодно; власне, їхнє приятелювання закінчилося. А той хлопчик, що народився, вирісши, став вельми схожий на поета. Відпустив точно такі ж, як у того, вуса і називав себе Шевченковим незаконним сином.

— Ось бачите! — урочисто сказала Комп’ютерна Діва.

— Але я не був на жодному весіллі й не виголошував жодного привітання. Та й трохи дивне було б таке привітання…

Очевидно, обличчя мого приятеля було особливе, бо Коза розсміялася.

— А прізвище Велимир Прутнюк вам нічого не говорить? — голос Комп’ютерної Діви став геть козиний, чому я й назвав її в цьому місці Козою, але на сірому обличчі зацвіло щось на зразок торжества, і це несподівано змінило її подобу — лице зацвіло.

Велимира Прутнюка він справді знав — був це давній його знайомий, який керував хором при якомусь заводському будинкові культури, але мав потяга до старовинної музики, отож той заводський хор, замість виспівувати народних та офіціозних пісень, почав вишукано виконувати канти, псальми і співи, яким не менш як двісті чи триста років, і це йому минало за тієї атеїстичної епохи; здається, Велимир мав на тому заводі впливового родича. А що керівник хору й сам недостатньо знав старовинні зразки співу, то задля консультацій подався до університету й там, за сприяння мойр, натрапив на Миколу Лика, тоді ще не професора, а просто викладача. Відтак Микола категорично перевчив співати давні тексти за російським читанням, виголосивши перед хором та його керівником лекцію, як треба давні тексти вимовляти. По тому Прутнюк перейнявся страшенною до нього повагою, відтак при науковім контролі історика хор почав виспівувати канти і псальми правильно, навіть здобув визнання в інтелігентських колах Києва, а Микола Лико написав нариса про той, як тоді казали, колектив, котрий звався «Септоріон» (назву придумав також Микола, бо спершу хор звався дуже вже елементарно: «Дзвіночок»), і надрукував його в грубому журналі, ще й з фотографіями.

Оце все промайнуло через зворушену пам’ять Миколи Лика і вмістилось у паузу, яка протривала, як звук камертона, що його завжди носив у кишені Прутнюк; звісно, на своє весілля Миколу запросив, і той і справді там був, а ще, виявляється, проказав промову, яка була, як думав тепер, цілком недоречна. Але новопошлюблену пригадати майже не міг, хіба те, що була якась вельми козява, тобто надто молода, аж синювато світилася, та ще й з прищиками, а де були прищики: чи на лобі, чи на щоках — рішуче не пам’ятав.

— Скільки ви мали тоді років? — запитав натужно, заразом роблячи й підрахунки, — це чинилося років сімнадцять тому, отже, Комп’ютерній Діві аж ніяк не може бути ані 25, ані 30 років.

— Сімнадцять, — радісно проказала Коза. — І мої батьки страшне мені робили за той заміж.

— А скільки було йому?

— Ну, він трохи більше, як наполовину, старший.

— На жаль, невиразно пригадую, — сказав трохи винувато Микола Лико, хоч я, автор, не зовсім розумію, чому «на жаль».

— У мене тоді навіть прищики були на лиці, — радісно звідомила Комп’ютерна Діва.

Пильно її озирнув: звісно, прищиків уже не було. Але обличчя, хоч і зворушилося, залишалося статично сіре.

— А де ж він вас віднайшов?

— Як де? В хорі, — наївно мекнула Коза. — Й інші його жінки теж співали в тому хорі. Але він із ними натоді вже розійшовся. Ну, може, не з усіма, — протягла невпевнено Комп’ютерна Діва.

Мій бідний приятель сидів по тих одкриттях закоцюблий, як бевзь, тимчасом як його візаві цвіла до нього досить милою усмішкою, треновано показуючи ретельно вичищені зуби, які дрібними не назвеш, — досить правильної форми, як це буває на зубних протезах.

До речі сказати: Комп’ютерна Діва говорила цілком правильною українською, не вживаючи навіть поширеного «да» замість «так», та й узагалі русизмів не вживаючи, що було Миколі Лику приємно, бо він трохи пурист, хоч фахом історик, а не філолог-мовознавець.

Звідомлення ж, що частина хору, яким керував Велимир Прутнюк, складалася з