Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

майже не писали, а в разі потреби задовольнялися аркушами з рахункової книги. Емілі не наважувалася попросити паперу в тітки Елізабет. Часом вона відчувала, що просто вибухне, коли не випише з серця, не виллє з душі всього, що її переповнювало. Вона придумала сякий-такий вихід для гострої потреби писати, мережачи всяку всячину на шкільній парті. Але ті кривулі рано чи пізно стиралися, що виповнювало душу Емілі почуттям гіркої втрати. До того ж, її повсякчас переслідував острах, що письмо на парті угледить панна Браунел. А це вже годі буде пережити. Чужому окові — зась до тих святих сповідей дитячого серця! Та іноді вона дозволяла читати їх Роді, хоч Рода прикро вражала її своїм хихотінням у найзворушливіших місцях. В очах Емілі Рода була істотою, що сягнула найвищого ступеня людської досконалості, однак безнастанне хихотіння аж ніяк не свідчило на її користь.

А проте сама доля опікується дівчатами, що народилися письменницями. Вона здійснила мрії Емілі саме тоді, коли юна літераторка цього найдужче прагнула. Того дня панна Браунел вирішила показати старшим школяркам, як треба читати «Пісню Мисливця».

Стоячи за кафедрою, панна Браунел декламувала цей прекрасний вірш. А Емілі саме розв’язувала доволі складне арифметичне завдання. Почувши декламацію панни Браунел, вона відклала олівець і в захваті стала слухати. Досі вона не чула «Пісні Мисливця», але тепер не лише чула, а ніби наочно бачила образи цієї віршованої оповіді — засніжені верхогір’я, руїни стародавніх замків і неповторний блискіт гірських озер; чула відлуння мисливського рогу, що розлягається долинами та ярами, і воднораз у її душі таємничою луною віддавалися сповнені п’янкого чару слова поета. Емілі аж тремтіла від захвату. Вона геть знетямилася в радісному піднесенні. Забула, зовсім забула, де вона є, що їй дозволено, а що ні, підбігла до кафедри й схопила панну Браунел за руку.

— О, пані вчителько! — скрикнула вона пристрасно, але й з поважністю в голосі та погляді. — Прочитайте цю частину ще раз. О, прошу вас, прочитайте!

Панна Браунел перервала декламацію на півслові, поглянула на юне личко, осяяне неземним поривом, в очі, де віддзеркалювалися небесні видива, — і не в жарт розгнівалася. Її розсердило раптове порушення дисципліни, розсердило це навальне вторгнення третьокласниці в матеріал, призначений для п’ятого класу. Панна Браунел з тріском закрила книгу, стиснула губи й вліпила Емілі дзвінкого ляпаса.

— Вертайся до своєї лави і займися власними справами, Еміліє Стар, — скомандувала вчителька з очима, що палали гнівом і ненавистю.

Брутально, в одну мить скинена на землю, Емілі повернулася до своєї лави приголомшена. Її зневажена щока горіла пурпуром, але біль почувала в серці. Ще хвилину тому пробувати на сьомому небі — і враз таке приниження, така нечулість! То було понад силу. Чим вона заслужила на це покарання? Ще ніхто, ніколи — жодного разу! — її не вдарив. Несправедливість і жорстокість того, що сталося, вкинули її в розпач. Плакати не могла — то була «надто болюча кривда, аби плакати». Додому вона повернулася з гіркотою, соромом і запеклістю в серці. Цей стан не минав, бо з ким їй було поділитися своїм горем? Тітка Елізабет, поза сумнівом, заявила б, що панна Браунел учинила слушно. І навіть тітка Лаура, ніжна, ласкава тітка Лаура, її, Емілі, не зрозуміла б. Вона засмутилася б тим, що Емілі зле поводилася в школі й дістала за це покарання.

«Мені б лише татові звіритись!» — з тугою думала Емілі.

За вечерею вона не в змозі була їсти; понад те, їй здавалося, ніби вона взагалі не зможе їсти — ніколи в житті. Ох, як вона ненавиділа ту безжальну, несправедливу, відразливу панну Браунел! Ніколи їй не пробачить, ніколи! Аби лиш придумати для неї гідну помсту… Емілі спокійно сиділа за столом у Місячному Серпі, та душа її клекотіла, неначе вулкан: вона гарячково обмірковувала план помсти за свою уражену гордість — так, гордість! Дошкульнішим від несправедливості в нинішній події було саме приниження. Вона, Емілія Берд Стар, на яку ніхто руки не здіймав, дістала ляпаса, мов незносна дитина, в присутності всіх товаришок. Хто ж би стерпів таке й пережив?!

І тут сама доля спрямувала стопи тітки Лаури до вітальні — вона пішла по лист, який лежав на долішній полиці в книжковій шафі. Взяла з собою Емілі, бажаючи показати їй старовинну цікаву книгу, що колись належала Х’юго Мурреєві. Перекидаючи списані пожовклі аркуші, вона натрапила на грубий стос чистого паперу, геть запилюженого, але, поза тим, не заторкненого нищівним вістрям часу, навіть не пом’ятого.

— Час уже спалити цей старий непотріб, — сказала вона. — Яка ж бо купа! Мій батько завідував місцевою поштою, як ти, напевно, знаєш. Поштовий диліжанс прибував тоді лише тричі на тиждень. Мати часто писала листи, звідси такий стос паперу. Але зараз я все це спалю.

— Ах, тітко Лауро, — зітхнувши, мовила Емілі — жадання і страх боролися в ній, аж ледве могла говорити, — прошу тебе, не пали цього паперу! Дай його мені.

— Навіщо, дитино, — хіба він тобі знадобиться?

— Тітонько, я мрію про папір, щоб мати змогу писати. Це ж просто гріх — спалити таку купу паперу!

— Візьми його собі, моя люба. Тільки не варто показувати його тітці Елізабет.

— Не покажу, не покажу… — мало не простогнала ущасливлена Емілі.

Зі своєю безцінною здобиччю вона піднялася на другий поверх, а звідти на горище, де вона вже встигла облаштувати собі куточок — там, без ризику роздратувати тітку Елізабет, досхочу могла віддаватися «поганій» звичці «літати у хмарах». То був затишний притулочок біля вікна, де, отже, не бракувало світла і можна було з приємністю розглядати гарну мозаїку на паркеті. А з вікна відкривався розлогий краєвид Чорноводдя. Сюди, бувало, приходила тітка Лаура — прясти на великому веретені, що стояло в іншому куті горища. Емілі дуже подобався шум веретена.

Засапана, вона присіла край вікна, витягла з пачки аркуш паперу і, поклавши його перед собою, вийняла з кишені олівця.

«Любий тату», — почала вона. І заходилася писати — квапливо, ба навіть гарячково.