Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

у місцевих лісах князь Лентовський, старший брат нинішнього старого князя. Давно це трапилося, понад три десятки років минуло, у ті часи князьочок хвацький був, крутий, слова поперек не скажи… Розбудили єгері ведмедя, звір на князя, князь на звіра, всадив у волохаті груди рогатину, наліг — а ратище візьми та й зламайся! Як хворостиночка. Підім’яв дебелий ведмедик Лентовського, і вже сталося б лихо, та тут мірошникова дружина неподалік гриби збирала. Бачить: жива душа без покаяння гине; схопила жменю землі, подолом хрест-навхрест обмахнула, рикнула по-ведмежому та звірові межи очі кинула. Скотився клишоногий із князя та в ліс! Немов чорти за ним гналися. Підвівся князь із землі, утерся, а Стахова жінка зроду веселунка була, не втрималася та й пирснула, на пожмакану князівську пику дивлячись! Змовчав Лентовський — єгері аж очі витріщили — і каже:

— Як же ти життя моє цінуєш, холопко?[11] Кажи, не соромся — ми, Лентовські, караємо страшно, але й винагороджуємо щедро!

— Нехай холопи життя людське грошима оцінюють, — відповідає дружина мірошника Стаха. — А мені, вільній, і того досить, що всі живі: і я, і ти, і хазяїн лісовий, під яким ти, наче баба під мужиком, стогнав та боки вилежував…

Що взяти з дурної… язик без кісток!

Удруге змовчав князь, лише вуса настовбурчив і питає:

— То, може, ляжеш під мене, вільна? Я під ведмедя, ти під князя і всі живі: і князь, і ти, і князівський байстрюк у твоєму череві! Що скажеш?

І за цицьку мельникову дружину схопив п’ятірнею.

Ох і дзвінкий же ляпас пролунав! Лісом відлуння пішло, єгері за голови схопилися, а Лентовський реготом зайшовся.

Довго реготав, по-князівському, а потім віддав мірошникову дружину єгерям на потіху. Сам дивився, як ті потішалися, люльку курив, потім постояв над розтерзаною жінкою і наказав єгерям їй руки рубати. Праву, що князя била, по лікоть; ліву, не таку винувату, — тільки пальці. Не посміли єгері відмовитися, зробили жінку безрукою, припекли смолоскипом рани, а Лентовський особисто їй на шию гаман із грубими грішми почепив і велів із пошаною додому провести.

Провели.

Із пошаною.

Тиждень після того млин мертвяком стояв, підмайстри та молодші Сокири в корчмі Іцека Габершляга сидьма сиділи, гірку пили — додому йти боялися. Вив мірошник Стах над дружиною по-дикому, із того світу витягав — і витяг. Тільки що з того?! Грошима проклятими розбитого життя не склеїти, рук нових не купити, а до князя Сокирі ні сокирою не дотягтися, ні словом не дістати. Не боїться Лентовський ні Бога, ні чорта — на таких ні причину не наслати, ні сухим деревом у лісі придавити, бо ж для цього поруч бути треба, щоб бачити-чути… Де там мірошникові з князем рівнятися?!

На тринадцяту ніч, коли серпик молодика вдався жати верхівки сосон, під’їхав до млина тарантас. Зістрибнув із передка худий візник у багатому камзолі, яких не носить тутешня шляхта, й у зеленому береті з півнячим пером. Не пускав раніше мірошник Стах гостей супроти ночі, та ще й незнайомих, а цього пустив. До ранку розмовляли. А за годину перед світанком вийшов Півняче Перо з млина, до тарантаса свого попрямував.

— Не порозуміємося ми з тобою, — наздогін непроханому гостю мірошник Стах. — Сам знаєш: я не куплений-проданий, я родовитий Сокира, тож навіть заради помсти… Ні, не порозуміємося.

Повернувся Стах до хати, дверима хряпнув, а Півняче Перо усе стоїть біля тарантаса, не їде, немов чекає чогось.

І дочекався.

Мірошників син, тринадцятилітній Сокирка, із-за рогу в’юном викрутився і рукою гостеві махає: сюди йди, мовляв! Стали обоє в комірці, слово за словом… молоде — гаряче, от уже й ножик по руці сяйнув, і перо гусяче в крові скупалося, креслить по жовтому пергаменті, квапиться!..

Спізнився ти, мірошнику Сташе!

Пізно прибіг.

Засріблилися нитки в русявій чуприні сина твого, зміями поповзли в різні боки, а за тарантасом уже й слід прохолов.

Хоч бий дурня, хоч не бий, хоч кричи, хоч не кричи — нічого не допоможе.

Сам хлопець долю собі вибрав.

Рівно через півроку в родовому маєтку Лентовських розлягалися плачі, а той князь, котрий тепер уже став називатися старим князем, під час панахиди тайкома вдоволено підкручував вус: не було б щастя, та нещастя допомогло! Із останнього полювання, із зимового веселого цькування привезли єгері в санях труп старшого брата. Казали: вовк горлянку роздер. Але от що дивно: з-під ведмедя живим вибрався, на вепра-самітника ходив, рись-матку брав, а тут вовк…

Промовчали єгері, що вовк той сивим був.

Новий князь ще лютіший за старого: невчасно встрянеш — нарікай на себе!

А в Гарклівських лісах відтоді часто бачили сивого вовка — наче борошном обсипали звіра з голови до ніг…

* * *

— Ну що, жінко, гарна моя казка? — помовчавши, вишкірився Сивий, і дико було бачити вовчу посмішку на людському обличчі.

Суха глиця повільно осипалася в багаття, спалахувала тендітними вогняними павутинками, і тіні бродили по галявині, наражалися одна на одну, зливалися, метушливо сплескували рукавами, мазнувши то по тихому Джошеві, то по плечистому синові мірошника, то по жінці…

— Бідний ти, бідний… — Марта так і не збагнула, вимовила вона це вголос чи тільки подумала.

Принаймні, Сивий усе зрозумів.

— Не жалій мене, жінко, ні до чого! Не привчений я до ніжності. Сам долю обирав, самому й спокутувати. Мені кров князівська, знаєш, якою солодкою була?! Як мамчин поцілунок… коли матері мертвих синів у чоло цілують. Стояв я над катом-Лентовським, паща багряна, у серці солов’ї співають, а сам відчуваю: життя закінчилося. І його, і моє. Далі вже не життя буде. У Півнячого Пера на короткому повідку