Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

— Проведемо над цим деревом, — діловито сказав Бруно. — Вилазь на дерево, міцно прив'яжи проводку до гілки, а далі потягнемо в нашу квартиру.

— Гаразд, — погодився я, хоч і не дуже мені хотілося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, і до того ж, це дерево — не просто дерево, а слива пані Матнер.

Водночас мені так хотілося мати таємний телефон! Тримаючи кінець шпагату в зубах, я видерся на сливу й міцно прив'язав його до гілки. Знову Бруно допомагав мені порадами.

— Здається, ніби справді натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тільки слідкувати, щоб ніхто не вішав на неї білизни.

Раптом до моїх вух долинув крик пані Матнер.

— А побий його лиха година! Ціттербаке на моїй сливі!

Я не встиг злізти, а Бруно накивав п'ятами.

— Мені зовсім непотрібні ваші сливи, — сказав я і залився рум'янцем.

Пані Матнер тільки зловтішно засміялась:

— А чого ж ти на сливі? Не вигадуй казочок. А сливи ж іще зелені!

— Та не треба мені ваших слив! Мама щойно купила в магазині п'ять фунтів!

— А що ж ти тоді робиш на моєму дереві, га? — запитала пані Матнер.

Мама радить завжди бути чесним, і я вирішив признатись:

— Я проводжу телефон.

Але це не заспокоїло пані Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.

— Телефон? — перепитала вона. — Не забивай мені баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш наді мною?

В будинку стали відчинятися вікна.

— Еге ж, Ціттербаке на сливі. А в мене обірвали агрус, — почувся чийсь голос.

Мені хотілося негайно обернутися в той бік і сказати, що я взагалі не їм агрусу, а тим більше у своєму дворі. Обертаючись, я спіткнувся і впав додолу. Прямо під ноги пані Матнер. Я скочив на ноги і кинувся навтікача. Ще почув, як пані Матнер гукнула мені вслід:

— Ось я розповім твоїй матері.

У дверях мого будинку я зустрів Бруно.

— Утік, Ціттербаке?

Ох, який я був сердитий!

— Та втік, але ж тепер усі думатимуть, що я крав сливи. І що, як про це довідається мама?

Та Бруно думав тільки про телефон.

— Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.

— По зовнішній стіні будинку? Дерись туди сам!

— Навіщо дертися? Проводитимемо від квартири до квартири.

— А хто нам дозволить ходити по квартирах, і що ми казатимемо людям?

— Це я сам владнаю.

І Бруно таки все владнав.

— У школі нам дали завдання обміряти зовнішню стіну будинку, — сказав він панові Гонфенгайту, який живе над нами.

Той буркнув:

— Новомодні витівки.

Але зайти дозволив. З вікна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворі знову все стихло, я прив'язав кінець проводки до свого вікна. Потім треба було тягти проводку до сінешнього вікна, далі до Міхалаків, тоді до Штенів і, нарешті, вниз до вікна Бруно. Це не так просто — передати провід од вікна пана Гопфенгайта до сінешнього вікна. Бруно знову знайшов вихід із становища. Мені довелося розшукати камінця і прив'язати його до кінця шнура.

— Розгойдай камінця так, щоб він долетів до сінешнього вікна, а там я вхоплю його і прив'яжу проводку, — сказав він.

Бруно висунув свою круглу голову з сінешнього вікна і гукнув:

— Розгойдуй!

Я почав гойдати. Тільки-но я добре розгойдав камінця, коли це розчинилося вікно пані Матнер. Вона, певно, помітила камінця, що саме пролітав повз її вікно, і спробувала його схопити. Угледівши мене, вона крикнула:

— Та хай його поб'є лиха година, цього Ціттербаке! Спершу виліз на мою сливу, а тепер хоче побити мені вікна!

Пан Міхалак теж виглянув із вікна. Він уже почув од Бруно про обмірювання будинку, і тому сказав пані Матнер:

— Не чіпайте хлопців! Вони працюють для науки.

Пані Матнер сказала, що ми плетемо небилиці, а наша наука — це те саме, що й крадені сливи. Ще й порадила панові Міхалаку займатися його власними справами.

Камінець усе ще розгойдувався, і пані Матнер знову мало не спіймала його.

Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камінець ударив по сливі так, що зелені сливи посипалися градом.

В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тільки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсім приємна розмова з мамою.

Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вікна Штенів, а тоді вниз до вікна Бруно.

— От і все, Ціттербаке, — сказав Бруно.

— Так, все готово, — сказав я.

— Все гаразд, — сказав Бруно (звісно, у нього не було прикрощів, він полишив їх мені). — Все гаразд, Альфі. Отепер ми як слід поговоримо по телефону.

І ми розійшлися по своїх кімнатах. Я взяв кришечку і притулив до вуха, але нічого не було чути. Прочекав дві години, а тоді пішов до Бруно. Його мама сказала, що він давно пішов грати в футбол. Сердитий, побіг я до нього. Бруно саме забив гол.

— Чому ти не подзвонив? — запитав я.

А він:

— Зараз у мене часу нема, але мені здається, з проводкою не все гаразд. Перевір ще раз.

Я перекривив його.

— З мене